— А от зараз діставатимемо,— спокійно мовив бригадир.
Перепочивши, мисливці підійшли ближче до дерева, на якому сидів барс. Зіщулений від переляку, він здався їм маленьким і не таким вже й страшним звіром. Собаки то гавкали, то скавуліли, нетерпляче помахуючи хвостами і не зводячи очей з дерева. По хвилинному мовчанні Трофимов запропонував зігнати звіра з дерева пострілами і, коли собаки вчепляться в нього, притиснути рогульками. Але з цього нічого не вийшло. Барс не хотів спускатися на землю.
— Ну, Петре, лізь-но на дерево та турни його звідти.
— Він мене швидше скине.
— А ти на сусіднє лізь, там він тебе не дістане.
Ребриста береза, на якій сидів барс, була старим тридцятиметровим деревом. Перед нею росли майже така сама біла береза, смерека і берест. Уважно оглянувши всі сусідні дерева, Петро вирішив лізти на білу березу. Скинувши рюкзак, він витягнув сокиру і зрубав суху молоду ялину. Старанно обчухрав її від гілок і на кінці прив'язав мотузяний зашморг. Потім зрубав ще одну ялину, цього разу живу, гілки обрубав на чверть від стовбура, притулив її до берези і, наче по драбині, піднявся метрів на чотири. Звідти, обхопивши руками і ногами стовбур дерева, поліз нагору. Трофимов подав йому жердину. Перекинувши зашморг через плече, Петро швидко доліз до першого розгалуження гілок і сів відпочити. Товариші уважно стежили за кожним його рухом, давали поради. Вилізши на верхівку дерева, Петро опинився вище від барса. До звіра було не більше п'яти метрів. Петро бачив вишкірену пащу хижака, великі білі ікла, але тепер вони були не страшні мисливцеві. Піднявши жердину, Петро поклав її на спину барса. Той ударом лапи скинув її з себе. Тоді Петро, накинувши зашморг на руку, щоб утримати жердину, почав штрикати нею звіра, мов списом. Розгойдуючись на своєму дереві, він штовхав барса в бік, прагнучи скинути його на землю. Звір лютився, гарчав, хапав зубами кінець жердини, тяг її до себе, відбивався він неї передньою лапою, але Петро не припиняв завдавати барсу відчутних ударів. Боротьба людини і звіра, що відбувалася на висоті чотириповерхового будинку, нарешті завершилася перемогою мисливця. Барс не витримав і почав швидко спускатися з дерева на землю, де на нього чекали собаки та люди. Ледве він торкнувся землі, як усі пси гуртом учепилися в нього. Відбиваючись передніми лапами і зубами, барс не помітив, як до нього підбігли звіролови. Вони збили його з ніг рогульками й міцно притисли до землі.
— Миколо! Відтягуй собак та в'яжи до дерева! Рвуть, проклятущі, звіра! — кричав бригадир, навалюючись щосили на кленову рогульку.
Тим часом Петро злі8 з дерева. Підбігши до товаришів, він притис рогачем шию барса до землі. Бригадир накинув на вищирену пащу звіра зашморг, міцно стягнув його щелепи. Потім з великою пересторогою зв'язав лани. Тепер можна було кидати рогульки. Нарубали ялинового гілля, настелили на сніг, вкрили ковдрою і вверху поклали барса. Нервове тремтіння перебігало його м'язистим тілом.
— Ну, що, братове, не завадило б підкріпитися. Зваримо кашу, чи що? — звернувся бригадир до мисливців.— А то до хижки тьопати далеченько, та ще з важкою ношею.
Попоївши і напившись чаю, мисливці зв'язали вузлами кінці ковдри, просунули під ними жердини й понесли бранця до хижки, змінюючись на ходу. Не знав тільки старий звіролов, що цього разу взяв він останнього буреїнського барса. Ніхто в цих місцях не зустрічав більше його круглих охайних слідів.