Останнє слово

Слісаренко Олекса

ОСТАННЄ СЛОВО

...І коли дійде черга до нього, він устане й промовить: "Громадяни судді! Коли справді релігійні люди діставали полегкість од сповіді, то я мушу дістати полегкість од свого останнього слова, що його отут я маю скласти перед пролетарським судом! Я шукаю тільки моральної полегкості, бо виправдовуватися я не хочу і не можу. Я-бо вчинив злочин, що його мусив вчинити. Я вчинив злочин, що заслуговує на найгіршу кваліфікацію з погляду права, але ні крихти каяття, ні краплі жалю немає в мене... Я знаю, що на мене чекає ваш суворий, але правий присуд, але жодного бажання виправдуватися в мене не ворухнулося за ввесь час суду...

Я не вірю в бога й не можу шукати моральної полегкості в молитві, я не маю друзів, що їм би міг повідати про свої діла, не викликавши їхньої підозри, що я хочу оббілитися перед ними. І перед вами я не буду виправдуватися, бо злочин мій такий, що не може бути виправданий. Ці мої слова дають право судові збільшити кару, але вони ж Дають мені право сподіватися на довіру до мого останнього слова. А це все, чого я зараз прошу..."

Професор ступив кілька кроків скрипучими паркетами свого кабінету і, ставши в найтемніший куток, провадив своє беззвучне слово підсудного до уявних суддів. Він міг би Зараз змалювати фотографічний портрет кожного з суддів, так виразно вони стояли йому увіччю...

Ось той посередині, видимо, не одну жахливу справу прослухав у суді, і обличчя його камінно-суворе, як гранітова 0грома, що от-от зірветься з височини й зітре все на своєму ^яху. З одного боку його — рухливий робітник, що на роличчі йому відбивається кожне слово, як у дзеркалі, хоч 1 Наслідує він маніру поводитися у середнього товариша. л праворуч літня робітниця, що в очах її стільки недовіри, що професор намагається не дивитися на неї. Вона ввесь час турботливо шпортається в паперах, але то все для того щоб підкреслити свою зневагу до підсудного. Вона хоче удати, що давно вже винесла йому присуд і їй немає чого далі робити...

"Я, громадяни судді, заслуговую на найвищу кару, яку тільки може присудити сувора робітнича рука, сувора, але справедлива. І тільки бажання полегшити свій моральний стан та подати судові вичерпливі дані про злочин примушує мене зараз говорити в своєму останньому слові підсудного і, можливо, живої людини докладно все, не затаюючи ані слова. Адже ж суд мусить знати все, а найголовніше, що має справу не з божевільним чи то параноїком, як гадали мої оборонці, а з цілком нормальною людиною, що не випадково вчинила злочин, а старанно його обміркувавши і зваживши всі обставини.

. Ще одне мене примушує сказати все, а саме: несмілива надія, що мій приклад когось застереже від стежок, що ними я дійшов до цієї лави...

Та, перше ніж починати виклад безпосередніх обставин злочину, я мушу сказати кілька слів з передісторії його, а саме розповісти загальними рисами свою біографію. Я розповім тільки про ті моменти з біографії, які стосуються до діла.

Отож, громадяни судді, ви знаєте вже з справи, що мені сорок п'ятий рік, що я маю вищу освіту, спеціальність моя — професор-електрик, а походженням з ремісників-слюсарів убогого волинського містечка. З цих коротеньких анкетних даних можна вже бачити, що, очевидно, якоїсь помітної біографії я не мав, а біографія моя справді така, як і в тисяч людей мого стану і віку. Спочатку бездоглядне дитинство на містечкових вулицях, потім навчання в двокласовій школі. Батько чекав на мене, як на свого помічника в реместві, та я виявив добрі здатності і, скінчивши школу, почав за допомогою вчителя готуватися екстерном за гімназію. Потім технологічний інститут, голодування, вчення, трохи революції, але не більше ніж вимагала мода на неї, нарешті, закінчення інституту. Залишили при кафедрі, і далі пішла наукова робота. Ви знаєте, що наукова моя робота була непогана і вже незабаром я опублікував кілька праць, що привернули до мене увагу закордонних учених. Потім винахід, що незадовго перед війною зробив мене не тільки уславленим ученим, а й багатою людиною...

Здається, і все, що можна формального з моєї біографії сказати, додавши хіба, що ні у війні, ні в революції я жодної участі не брав. Своє багатство я з революцією втратив, але якогось жалю за ним чи роздратовання проти сил, що позбавили мене цього багатства, у мене не було, певне, не звик до розкошів та до багатства і не відчув так болісно втрати їх, як то відчували інші мої знайомі.

Саме момент слави й багатства чималою мірою спричинився до того, що я потрапив тепер на цю лаву.

Мені й зараз здається, що коли б я був рядовим робітником науки і жив би на скромні засоби, то нічого б подібного не трапилося. От чому на багатстві й славі я зупинюсь, щоб вам, громадяни судді, було зрозуміло багато з того, що викликало подив одвідувачів цього судового процесу.

Саме в той час, як перша моя робота наробила шуму в наукових колах цілої Європи й матеріальний мій стан у зв'язку з цим покращав, припадає знайомство моє з моєю майбутньою жінкою. Я знав її за часів студентських, вірніше, бачив її кілька разів. її-бо, брат учився разом зо мною в інституті і, як належить людині шляхетного походження, більярдні та пивниці покладав він над ученням, а я, бувши добрим студентом, готував йому за гроші звітні роботи і заробляв собі на прожиття деякий дріб'язок.

Сім'я цього колеги жила в гарненькім будинку в горішній частині Харкова, недалечко од інституту, і я, зробивши чергову звітну роботу для колеги, не раз заходив до того будинку. Там я вперше і побачив гарненьку панночку, сестру колеги, яка од моєї потертої тужурки презирливо одвернулась, а брат її, що нагодився на цю хвилю, навіть не вважав за потрібне мене познайомити...

Вона була тоді зовсім молода, мабуть, мала не більше як п'ятнадцять чи шістнадцять років.

Одвідував я свого шляхетного колегу ще кілька разів, 1 його сестра незмінно презирливо одверталася від мене.

Я зле розумівся тоді на світських звичаях та забобонах 1 не надавав великого значення такій поведінці дівчинки. Тільки згодом я зрозумів, що її поведінка свідчила за цілковите презирство до моєї особи.