— Бо вона справжня, — сказала Ренфрі, вириваючи в нього пергамент. — Її поставив Одуен, наш милостивий пан. Тому не раджу мені перешкоджати. Незалежно від того, як це пишеться, наслідок може бути для вас сумним. Ви мене, пане війте, до ями не всадите. І вацьпанною не називатимете. Я не порушила жодного закону. Поки що.
— Якщо порушиш хоча б на п'ядь, — Кальдемейн виглядав так, наче хотів сплюнути, — всаджу тебе до льоху з тим пергаментом разом. Клянуся на всіх богів, вацьпанно. Ходімо, Геральте.
— З тобою, відьми́не, — Ренфрі торкнулася Геральтового рамена, — ще на слово.
— Не запізнися на вечерю, — кинув війт через плече, — а то Лібуша лютуватиме.
— Не запізнюся.
Геральт сперся об шинквас. Граючись медальйоном з вовчою пащею, що висів у нього на шиї, дивився в синьо-зелені очі дівчини.
— Я чула про тебе, — сказала. — Ти Геральт із Ривії, біловолосий відьми́н. Стрегобор твій друг?
— Ні.
— Це спрощує справу.
— Не надто. Я не маю наміру спокійно спостерігати.
Очі Ренфрі звузилися.
— Стрегобор завтра помре, — сказала вона тихо, відгортаючи з чола нерівно обстрижене волосся. — Було б меншим злом, якби помер тільки він.
— Якщо, точніше, перш ніж Стрегобор помре, помре ще кілька осіб. Я не бачу іншої можливості.
— Кілька, відьми́не, — це скромно сказано.
— Щоб мене налякати, треба чогось більшого, ніж слова, Жуланко.
— Не називай мене Жуланкою. Я цього не люблю. Річ у тім, що я бачу інші можливості. Варто б їх обговорити, але що ж, Лібуша чекає. Вона хоч гарна, ця Лібуша?
— Це все, що ти хотіла мені сказати?
— Ні. Але тепер уже йди. Лібуша чекає.
IV
У його кімнатці на горищі хтось був. Геральт здогадався про це ще раніше, аніж наблизився до дверей, зауваживши ледь відчутну вібрацію медальйону. Задмухнув каганець, яким присвічував собі на сходах. Вийняв стилет з-за халяви, застромив за пояс. Натиснув клямку. В кімнатці було темно. Але не для відьми́на.
Переступаючи поріг, він рухався вдавано повільно, сонно, неквапом зачинив за собою двері. Наступної ж миті, сильно відштовхнувшись, плигнув довгим стрибком-рибкою, звалився просто на того, хто сидів на його ліжку, притис його до постелі, ліву руку просунув йому під підборіддя, сягнув за стилетом. Але не видобув. Щось було не так.
— Зовсім непогано, як для початку, — озвалася вона приглушеним голосом, нерухомо лежачи під ним. — Я припускала подібну можливість, але не думала, що ми так швидко опинимося разом у ліжку. Забери руку з мого горла, будь ласка.
— Це ти.
— Це я. Слухай, є два варіанти. Перший: ти злазиш з мене і ми порозмовляємо. Другий: залишаємось як є, але я б хотіла принаймні чоботи зняти.
Відьми́н вибрав перший варіант. Дівчина зітхнула, встала, поправила волосся і спідницю.
— Засвіти свічку, — сказала. — Я не така зіркá в темряві, як ти, а люблю бачити свого співрозмовника.
Вона підійшла до столу, висока, худорлява, гінка, сіла, витягаючи перед собою ноги у високих чобітках. Видавалося, що не мала жодної зброї.
— Маєш щось випити?
— Ні.
— Ну то добре, що я принесла, — засміялася вона, ставлячи на столі дорожню баклажку і два шкіряні кубки.
— Вже майже північ, — холодно промовив Геральт. — Може, перейдімо до справи?
— Зараз. От, пий. Твоє здоров'я, Геральте.
— Навзаєм, Жуланко.
— Мене, курча мать, звати Ренфрі, — вона різко підняла голову. — Я дозволяю тобі пропускати княжий титул, але припини називати мене Жуланкою.
— Тихше, розбудиш весь дім. Чи я нарешті довідаюся, чого ти сюди залізла через вікно?
— Але ж ти нездогадливий, відьми́не. Я хочу врятувати Блавікен від різанини. Щоб це з тобою обговорити, я лазила по дахах, як кішка в березні. Цінуй.
— Ціную, — відповів Геральт. — Однак не розумію, яка користь з цієї розмови. Ситуація ясна. Стрегобор сидить у чародійській вежі; ти б мусила взяти його в облогу, щоб видобути звідти. Якщо це зробиш, твій глейт тобі не допоможе. Одуен не стане тебе захищати, коли ти відкрито порушиш закон. Війт, варта, весь Блавікен виступить проти тебе.
— Якщо весь Блавікен виступить проти мене, то страх як пожалкує, — Ренфрі усміхнулася, показуючи хижі білі зуби. — Ти придивився до моїх хлопців? Ручаюся тобі, вони своє ремесло знають. Уявляєш, що станеться, якщо дійде до бійки між ними і тими телятами з варти, які щокроку спотикаються об власні галябарди?
— А ти, Ренфрі, уявляєш, що я спокійно стоятиму і споглядатиму на таку бійку? Як бачиш, мешкаю у війта. При потребі випадає мені стати на його боці.
— Не сумніваюся, — посерйознішала Ренфрі, — що станеш. Тільки, мабуть, сам, бо решта по підвалах поховається. Нема на світі войовника, котрий би управився з сімома мечниками. На це жодна людина неспроможна. Але, біловолосий, перестаньмо лякати одне одного. Я вже казала: різанину і кровопролиття можна відвернути. Конкретніше: є дві особи, що можуть це відвернути.
— Перетворююся на слух.
— Одна, — промовила Ренфрі, — це сам Стрегобор. Добровільно вийде зі своєї вежі, я заберу його десь на пустків'я, а Блавікен знову зануриться в солодку апатію і невдовзі про все забуде.
— Стрегобор, може, і справляє враження несповна розуму, але не аж так.
— Хто знає, відьми́не, хто знає. Існують аргументи, яких не можна відхилити. До таких належить, наприклад, тридамський ультиматум. Я поставлю чарівникові тридамський ультиматум.
— А в чому полягає цей ультиматум?
— Це моя солодка таємниця.
— Ну нехай. Я, однак, сумніваюся в його результативності. Коли Стрегобор говорить про тебе, йому аж зуби цокотять. Ультиматум, що переконав би його добровільно віддати себе у твої гарні ручки, мусив би бути дійсно несогіршим.. Однак перейдімо до другої особи, яка могла б відвернути різанину в Блавікені. Я спробую відгадати, хто це.
— Мені цікаво, наскільки ти здогадливий, біловолосий.
— Це ти, Ренфрі. Ти сама. Виявиш дійсно княжу, та що там — королівську великодушність і відмовишся від помсти. Я вгадав?
Ренфрі закинула голову назад і голосно засміялася, встигнувши затулити уста долонею. Потім споважніла і вп'яла у відьми́на блискучі очі.
— Геральте, — сказала, — я була князівною, але у Крейдені. Я мала все, чого душа забажає, навіть просити не доводилось. Слуг на кожен кивок, сукні, черевички. Трусики з батисту. Клейноти і блискітки, буланого коника, золотих рибок у басейні. Ляльок і ляльковий будиночок, більший від оцієї твоєї кімнати. І так було аж до дня, коли той твій Стрегобор і ота лярва Арідея наказали ловчому забрати мене до лісу, зарізати й принести їм серце і печінку. Чудово, правда?