— Де б не видів, усе одно, Тавіку, — відповів Ногорн. — Слухай, браччику. Киврил тебе шойно страшно образив. Може, визвеш його? Такий нудний вечір.
— Ні, — спокійно відповів відьми́н.
— А мене, як виллю тобі на голову ту риб'ячу юшку, визвеш? — зареготав голий до пояса.
— Тихо, П'ятнадцятко, — промовив Ногорн. — Як нє, то нє. Наразі. Ну, браччику, кажи, що маєш сказати, і забирайся. Маєш нагоду забратися сам. Інакше тебе корчемна служба забере.
— Тобі я нічого не маю сказати. Хочу побачитися з Жуланкою. З Ренфрі.
— Чули-сьте, хлопці? — Ногорн оглянув приятелів. — Він хоче побачитися з Ренфрі. А нащо ж, браччику, чи мож' дізнатися?
— Не мож'.
Ногорн підняв голову і глипнув на близнюків, вони ж зробили крок уперед, брязкаючи срібними застібками високих чобіт.
— Знаю, — сказав раптом той з косою — Вже знаю, де-м його видів.
— Шо ти там бурмочеш, Тавіку?
— Перед домом війта. Привіз якусь мару продавати, таке, шо півпавук, півкрокодиль. Людиска казали, шо то відьмак.
— Шо таке відьмак? — спитав голий. — П'ятнадцятко, га? Кивриле?
— Найманий чарівник, — сказав напівельф. — Штукар за жменю срібняків. Я ж казав, примха природи. Образа людських і божих законів. Палити таких слід!
— Ми чарівників не любим, — скреготнув Тавік, не відводячи від Геральта прищулених очей. — Здає-сі мені, Кивриле, що будем мати в тій дірі більше роботи, ніж думали-сьмо. Їх тутка більше, ніж один, а відомо, шо вони тримают-сі разом.
— Свій до свого по своє, — злобно усміхнувся метис. — І як вас земля носить! Хто вас плодить, виродки?
— Більше поблажливості, будь ласкав, — спокійно відповів Геральт. — Твоя матуся, як бачу, гуляла самотою в лісі досить часто для того, щоб у тебе були причини задуматися над власним походженням.
— Можливо, — відповів напівельф, не перестаючи усміхатися. — Але я принаймні знав свою матір. Ти, як відьми́н, не можеш сказати цього про себе.
Геральт ледь зблід і стиснув губи. Ногорн, який це помітив, гучно зареготав.
— Но, браччику, такої образи дарувати не мож'. То, шо маєш за плечима, виглядає на меч. То як? Вийдете обидва з Киврилом надвір? Вечір такий нудний.
Відьми́н не зреагував.
— Боягуз зателепаний, — пирснув Тавік.
— Шо він там казав про Киврилову маму? — монотонно продовжував Ногорни, сперши підборіддя на сплетених долонях. — Шось страшного, я так то зрозумів. Гуляща була чи ше шось. Гей, П'ятнадцятко, чи то годиться слухати, як котрийсь заброда ображає маму колєги? Мама, туди її матір, то ж святе!
П'ятнадцятка охоче встав, відіп'яв меча, кинув на стіл. Вип'яв груди, поправив наїжачені срібними цвяхами щитки на передпліччях, сплюнув і ступив на крок уперед.
— Як тобі шось незрозуміло, — промовив Ногорн, — то П'ятнадцятка якраз визиває тебе до битки на п'ястуках. Я казав, шо тебе звідси заберут і винесут. Зробіть місце.
П'ятнадцятка наблизився, здійнявши кулаки. Геральт поклав долоню на руків'я меча.
— Вважай, — сказав. — Ще крок, а будеш шукати свою руку на підлозі.
Ногорн і Тавік зірвалися, хапаючись за мечі. Мовчазні близнюки однаковісінькими жестами видобули свої. П'ятнадцятка позадкував. Лише Киврил не ворухнувся.
— Що ви тут виробляєте, курча мать? На хвилинку не можна самих лишити?
Геральт дуже повільно обернувся і глянув ув очі барви морської води.
Вона майже не поступалася йому зростом. Волосся кольору соломи було нерівно стяте трохи нижче вух. Стояла, обпершись однією рукою об двері, в обтислому оксамитовому каптанику, стягнутому мудрованим поясом. Її спідниця була косою, асиметричною, — з лівої сторони сягала литки, з правої відкривала міцне стегно над халявою високого чобітка з лосиної шкіри. При лівому боці мала меч, при правому — стилет із великим рубіном на ефесі.
— Ви що, поніміли?
— То відьмак, — бовкнув Ногорн.
— Ну то й що?
— Хтів з тобою розмовляти.
— Ну то й що?
— То чарівник! — гиркнув П'ятнадцятка.
— Ми чарівників не любим, — пробурчав Тавік.
— Спокійно, хлопці, — сказала дівчина. — Якщо хоче зі мною порозмовляти, то це не злочин. Ви забавляйтеся далі. Тільки без авантюр. Завтра базарний день, чей, не хочете, щоб ваші вибрики розігнали ярмарок? Найважливішу подію в житті цього милого містечка.
Серед тиші, яка запанувала, почулося тихе, неприємне хихотіння. Киврил, все ще недбало розсівшись на лаві, сміявся.
— А бодай тебе, Ренфрі! — насилу вимовив напівельф. — Найважливішу… подію!
— Заткнися, Кивриле. Негайно.
Киврил перестав сміятися. Негайно. Геральт не здивувався. В голосі Ренфрі зазвучало щось дуже дивне. Таке, від чого на думку спадали червоний відблиск пожежі на клинках, завивання вирізуваних, іржання коней і запах крові. Решті, видно, спало на думку те саме, бо зблід навіть засмаглий Тавік.
— Ну, біловолосий, — перервала тишу Ренфрі. — Вийдемо до більшої кімнати, приєднаємось до війта, з яким ти прийшов. Він, напевно, теж хоче зі мною порозмовляти.
Кальдемейн, що чекав біля прилавку, на їх вигляд перервав тиху розмову з корчмарем, випростався, сплів руки на грудях.
— Слухайте, пані, — твердо промовив, не гаючи часу на обмін ввічливими привітаннями. — Я знаю від оцього-от відьми́на з Ривії, чого ви прибули до Блавікена. Начебто ви ображені на нашого чародія.
— Може. І що? — тихо спитала Ренфрі, теж не надто гречним тоном.
— А те, що для таких образ є суди гродські чи каштелянські. Хто образу в нас на Лукомор'ї залізом хоче мстити, того звичайним збійцею вважають. А ще те, що або завтра вранці виберетеся з Блавікену разом зі своєю чорною ровтою, або ж вас всаджу до ями, пре… Як воно зветься, Геральте?
— Превентивно.
— Ото-то. Ясно, вацьпанно?
Ренфрі сягнула до саковки при поясі, видобула кілька раз складений пергамент.
— Прочитайте це, пане війте, якщо тямите грамоту. І більше мене вацьпанною не називайте.
Кальдемейн взяв пергамент, довго читав, потім без слова подав його Геральтові.
— "До моїх комесів, васалів і підданих вільного роду, — вголос прочитав відьми́н. — Всім і вся ознайомляю, яко же Ренфрі, князівна крейденська, в нашій службі позостаєт і милість нашу маєт, то гнів на себе стягне, хто б їй перешкаджав. Одуен, король…"
— "Перешкоджав" пишеться інакше. Але печатка виглядає на справжню.