— Піду, як тільки відчинять брами. Як звати чародійку?
— Єнніфер із Венгербергу.
ІІІ
— Пан спить, — повторив придверник, дивлячись на Геральта згори. Був він наголову вищий відьми́на і майже вдвічі ширший від нього у плечах. — Ти глухий, волоцюго? Спить пан, кажу.
— Та нехай собі спить, — погодився відьми́н. — Я маю справу не до твого пана, а до дами, яка тут перебуває.
— Маєш справу, кажеш, — придверник, як виявилося, був чоловіком дотепним, що дивувало в людині з його статурою та зовнішністю. — То йди, плентачу, в дім розпусти, там акурат уладнаєш свою справу. Геть.
Геральт відчепив від пояса калитку і зважив її на долоні, тримаючи за ремінці.
— Ти мене не підкупиш, — гордо заявив цербер.
— А я й не збираюся.
Придверник був занадто кремезний, щоби мати рефлекс, який дав би йому можливість ухилитися від швидкого удару звичайної людини або затулитися від нього. Коли вдарив відьми́н, придверник не встиг навіть заплющити очі. Важка калитка з металевим ляскотом врізалася йому в скроню. Придверник повалився на двері, хапаючись обома руками за одвірок. Геральт відірвав його від них копняком у коліно, штовхнув плечем і охрестив калиткою ще раз. Очі придверника затуманилися і розбіглися прекумедним зизом, ноги склалися під ним, як два складані ножі. Відьми́н, бачачи, як хлоп, уже майже зомлілий, пробує мацати довкола себе руками, з розмахом гримнув його втретє, просто в тім'я.
— Гроші, — буркнув Геральт, — усі двері відчиняють.
У передпокої було темнувато. З-за дверей ліворуч чулося голосне хропіння. Відьми́н обережно зазирнув туди. На розбурханій лежанці спала, посвистуючи носом, товста жінка у нічній сорочці, задертій поза стегна. Це було не найприємніше видовище. Геральт затягнув придверника до комірчини і замкнув двері на засувку.
Справа були ще одні двері, напіввідчинені, а за ними кам'яні східці, що вели униз. Відьми́н уже збирався минути їх, аж тут знизу почулася невиразна лайка, гуркіт і сухий дзенькіт посудини, що розбивалася.
Приміщення було великою, повною всілякого начиння кухнею, що пахла травами і смолистим деревом. На кам'яній підлозі, серед уламків глиняного дзбанка, стояв на колінах голісінький чоловік із низько опущеною головою.
— Яблучний сік, трістенний його бабці, — пробелькотів чоловік, крутячи головою, мов баран, який помилково буцнув рогами фортечний мур. — Яблучний… сік. Де… де слуги?
— Чого бажаєте? — ввічливо запитав відьми́н. Чоловік звів голову і ковтнув слину. Очі в нього блукали і були налиті кров'ю.
— Вона хоче соку з яблук, — повідомив чоловік і, з явним зусиллям підводячись, усівся на накритій кожухом скрині і сперся об піч. — Мушу… занести на гору, бо…
— Чи я маю честь розмовляти з купцем Бо Берроном?
— Тихше, — болісно скривився чоловік. — Не репетуй. Слухай, там у барильці… Сік. З яблук. Налий у щось… і поможи мені вилізти на сходи, добре?
Геральт стенув плечима, потім похитав головою зі співчуттям. Сам він радше уникав пригод з алкоголем, але стан купця не був йому цілком чужий. Відьми́н розшукав у купі посуду дзбан і олов'яний кубок, начерпав соку з барильця. Почув хропіння і відвернувся. Голий чоловік спав, схиливши голову на груди.
Відьми́нові на мить закортіло облити його соком і розбудити, але передумав. Вийшов із кухні, несучи дзбанок. Коридор закінчувався важкими різьбленими дверима. Відьми́н увійшов обережно, відхиляючи їх рівно настільки, щоб могти прослизнути усередину. Було темно, тож Геральт розширив зіниці. І наморщив ніс.
У повітрі висів тяжкий запах прикислого вина, свічок і перезрілих овочів. І ще чогось, що нагадувало суміш запахів бузку й аґрусу.
Відьми́н роззирнувся навколо. Стіл посеред кімнати двигтів від справжнісінького бойовиська дзбанків, карафок, келихів, срібних тарелів і патер, полумисків та приборів, оздоблених слоновою кісткою. Зім'ятий, зісунутий убік обрус був залитий вином, заляпаний чимось фіолетовим і застиг від воску, що стік із підсвічників. Шкірки від апельсинів, ніби квіти, пломеніли поміж сливових і персикових кісточок, хвостиків грушок і кострубатих китиць, з яких позривали ягоди винограду. Один келих перевернувся і розбився. Другий був цілим, наполовину повним, з нього стирчала індича кістка. Біля келиха стояв чорний черевичок на високому підборі. Зроблений черевичок був зі шкіри василіска. Дорожчої сировини для виробництва взуття не існувало.
Другий черевичок лежав під кріслом, на недбало кинутій, вигаптуваній квітами чорній сукні з білою шляркою.
Геральт хвилину постояв, вагаючись, борючись із почуттям сорому, з бажанням негайно розвернутися і вийти. Але це означало б, що церберові у передпокої дарма дісталося. Відьми́н не любив робити щось дарма.
В кутку кімнати Геральт помітив гвинтові сходи.
На сходинках відьми́н знайшов чотири зів'ялі білі троянди і серветку, поплямовану вином і карміновою помадою. Запах бузку й аґрусу підсилювався.
Сходи вели до спальні, підлогу якої вкривала велика волохата шкура. На шкурі лежала біла сорочка з мереживними манжетами і кільканадцять білих троянд. А також чорна панчоха.
Друга панчоха звисала з одного із чотирьох різьблених стовпчиків, які підтримували над ліжком напівкулястий балдахін. Рельєфи на стовпчиках зображали німф і фавнів у різноманітних позах. Деякі з них були дуже навіть цікаві. Деякі — дурнуваті та смішні. Багато поз повторювалося. В загальних рисах.
Геральт голосно кашлянув, дивлячись на клубок чорних кучерів, що виднівся з-під адамашкової ковдри. Ковдра заворушилася і застогнала. Геральт кашлянув ще голосніше.
— Бо? — нерозбірливо запитав клубок чорних кучерів. — Ти сік приніс?
— Приніс.
З-під чорних кучерів з'явилося бліде трикутне обличчя, фіалкові очі та вузькі, ледь скривлені губи.
— Ооох… — губи ще більше скривилися. — Ооох… Умру від спраги…
— Прошу.
Жінка сіла, випорпуючися з постелі. Вона мала гарні руки і зґрабну шию, на шиї — чорну оксамитову стрічку з прикрасою у формі зірки, що іскрилася від діамантів. Крім стрічки, не мала на собі нічого.
— Дякую, — жінка взяла кубок з його руки, пожадливо випила, потім підняла руки і доторкнулася до скронь. Ковдра сповзла ще більше. Геральт відвернув погляд — ввічливо, але з явним небажанням.