— Ну що ж, бий, якщо ти воюєш з дівчатками, Аніка-воїн! — голосно каже вона, гордо підвівши голову. Чесне слово, в цю хвилину вона була схожа на Зою Космодем’янську.
Ви б подивились на Володьчине обличчя! В нього одвисла губа й очі зробилися, як у барана. Цього він не чекав.
— Чому ж не б’єш? Бий! — повторила Леся.
І тут сталося таке, чого історія ніколи не забуде. Очевидно, від нервового збудження Володька надто сильно стиснув бомбу в руках. Вона раптом жалібно схлипнула і… розірвалася у Володьки над головою. Володька тільки встиг шморгнути носом — ніби в нього була нежить. І в носі, звичайно, зразу ж забулькала вода.
Вмить Володька став, як мокра курка.
Вода, не затримуючись, стікала по його плескатому носі й перлистими краплями повисала на випнутому підборідді. Чорнильна пляма, яка ще зранку прикрашала його чоло, напливла на ліве око жахливим синцем. Шорстке волосся стовбурчилося в різні боки мокрими страхітливими колючками.
Взагалі вигляд був жалюгідний і нещасний. Ми з стражданням дивилися на свого фельдмаршала і з страхом на Лесю Мельник. Звичайно, вона почне зараз сміятися й кепкувати. Який лох!..
Але ми були дурні.
Леся навіть не посміхнулася. Вона сказала просто і співчутливо:
— От бачиш, облився весь. Теж мені ще! Дай я тобі синець витру.
І вона дістала з кишеньки свою носову хусточку й почала витирати Володьці око. Зовсім як сестра. Володька був у такому стані, що навіть не ворухнувся. А коли синця вже не було, він глухо сказав: "Я сам". Та самому витирати вже було нічого. І Володька повернувся і, ні на кого не дивлячись, пішов.
У похмурому мовчанні ми розбрелися по домівках.
Три дні Володька не з’являвся у дворі. Володька у гордій самотності переживав свою ганьбу. Ми теж переживали, але колективно. З нагоди такого трауру війну було тимчасово відмінено.
На четвертий день ми, як звичайно, зібралися біля парадного. Володьки не було.
— Вдома його теж немає,— сказав Гриша Половинка. — Я заходив. Бабуся сказала, що він пішов гуляти.
Ми вирушили шукати Володьку. Ми обшукали все подвір’я, всі закутки й щілини. Під кінець вирішили зазирнути у свій колишній штаб, хоч були певні, що там його, безперечно, немає. Надто трагічне це було місце для Володьки.
Ми йшли вздовж сарая, за яким була площадка.
І раптом Гриша Половинка, що йшов попереду, відсахнувся назад:
— Тссс!..
Штовхаючи один одного, ми обережно визирнули з-за рогу.
Біля однієї з грядок "штабного городу" навколішки сиділа Леся. Поруч стояв Володька. Він держав у руках пузату водну бомбу, з якої тоненькою цівкою лилася вода.
Полководець і фельдмаршал Володька Лобода поливав з водної бомби миршаві саджанці помідорів…
…Так вперше в історії людства бомба була використана в мирних цілях.
Мир остаточно переміг війну в нашому дворі.
Щойно пройшла гроза. В повітрі пахне електрикою і мокрим кожухом. Туркочуть голуби.
І замість войовничого гугнявого "Ань-ань!" по всьому подвір’ю лунає дзвінке й радісне:
— Тра-та-та за Вову, тра-та-та за Лесю!
— Гриша, тобі жмуритися!
І потім:
— Раз-два-три-чотири-п’ять! Я іду шукать! Хто не заховався, я не винуватий!
Як добре жити на світі, коли пройшла гроза…