— Подумаєш!
Проте того дня наш бойовий шлях чогось дуже часто проходив повз лаву, на якій сиділи дівчатка. Це виходило зовсім випадково, якось само собою. Повірте, що цього вимагали виключно стратегічні воєнні міркування і нічого більше. Але щоразу, минаючи лавку, ми чомусь мимохіть робили дуже серйозні задумані обличчя, що, на нашу думку, надавало нам мужнього войовничого вигляду. Ніби ми проходили перед трибуною. Тепер я думаю, що це виглядало досить-таки смішно. Бо дівчатка нищечком хихикали, прикриваючись долонями. Одверто сміятися вони не наважувались, бо добре були знайомі з нашою водною зброєю.
Леся ж чомусь не хихикала. Вона тільки уважно дивилась на нас з неприхованою цікавістю. Ми вирішили, що справили на неї незабутнє враження і гордо спльовували через губу. Особливо показав себе, звичайно, Володька Лобода. Він скакав, як скажений цап, сильно потів від напруги і якимсь потойбічним шлунковим голосом гавкав своє "Ань-ань!"
Так, захоплення мирних жителів завжди надихало бравих воїнів на бойові подвиги. Ясна річ, навіть самим собі ми не наважувались признатися, що звертаєм якусь увагу на цю новеньку дівчинку Лесю. І старанно приховували це один від одного.
А наступного ранку ми воювали якось дуже мляво й неохоче. Якби це була не міжусобна війна і якби Гриша Половинка за звичкою не визнав себе переможеним, того ранку Володька Лобода був би розбитий вщент — так він бездарно і не до ладу командував.
Лесі у дворі не було. Звичайно, не в цьому справа. Просто ми були не в настрої.
— Погода якась дурепська, спека, — з досадою сказав Володька, щулячись від холодного вітру.
Втім, ця "дурепська погода" не завадила нам буквально через півгодини здійснити потрясаючу по своїй сміливості й красі військову операцію, під час якої ми один за одним пройшли по вузесенькому карнизу на цокольному поверсі. Будь ласка, не подумайте, що це тому, що у двір вийшла Леся. Просто у нас покращав настрій.
Цього разу дівчатка вже не сиділи скромно на лаві і не витріщали на нас очі. Коли ми повернулися з походу на сусідський пустир, то побачили, що Леся з дівчатками грають у піжмурки. І наші дівчата, затуркані й безправні, які боялися навіть голосно розмовляти в нашій присутності, з пронизливим верещанням гасають по всьому подвір’ї і не звертають на нас ніякісінької уваги.
Ми були дуже ображені такою їхньою нахабною поведінкою і вже чекали, що Володька зараз накаже розігнати дівчисьок і змити їх з лиця землі. Проте Володька нічого подібного чомусь не наказав, а повів нас розстрілювати Гришу Половинку. Ми пішли засмучені. Отож погода сьогодні була справді "дурепська", бо настрій у нас знову занепав.
Ми мовчки розстрілювали Гришу Половинку і з тугою в серці прислухалися до веселої біганини та зойків дівчат. Їм було добре. Вони грали в піжмурки. Здається, ми їм заздрили. Бо нам теж хотілося грати в піжмурки. Але військовий обов’язок і дисципліна прирікали нас на нудну безконечну війну.
Наша армія починала ремствувати. Кожен ремствував пошепки, собі під ніс, щоб не почули інші.
А наступного дня стався небувалий, нечуваний в історії нашого війська випадок. Це був випадок дезертирства. І дезертиром був розстріляний Гриша Половинка. Він зробив спробу переметнутися до "шмакодявок". Правда, він ще не грав з ними в піжмурки, але весь час крутився біля них і категорично відмовлявся воювати і взагалі служити в нашій армії. Він, бачите, образився, що його розстріляли з клізми. Пентюх нещасний! Сто разів його розстрілювали і він — нічого, не ображався. А тепер — на тобі!
Лише колосальним зусиллям волі Вслодьці вдалося повернути Гришу до тями. Він добренько дав йому по потилиці і наказав тричі розстріляти його. Проте Гриша зробив свою чорну справу. В наших лавах вже не було колишньої згуртованості і монолітності.
Армія розвалювалася на очах. Бійці розповзалися, як мухи. На завтра троє не стали під рушницю, одмовляючись тим, що мати не пустила, двоє сховалися за невивчені уроки, а один демобілізувався через нежить. Подумати тільки — через нежить! І це — солдат.
Леся виявилась дуже веселою і компанійською дівчинкою. Вона знала таку безліч прекрасних ігор, що в нас просто голова йшла обертом: "Вожатий, вожатий, подай піонера", "Тихше їдеш — далі будеш", "Гігантські кроки", "Гори, гори ясно" і так далі і тому подібне. Цілий день дівчатка верещали від захоплення, а ми, темні, як хмари, похмуро і безпросвітно воювали.
В нас було одне місце, куди дівчатка ніколи ногою не ступали, — наш військовий штаб. Це була досить величенька площадка на задньому дворі між сараями — сонячна, затишна, поросла веселою молоденькою травкою.
Звідти ми починали всі свої походи, там вирішували всі суперечки, там в урочистій обстановці нагороджували один одного бойовими орденами.
Це було священне місце.
І от одного разу ми прийшли туди і — закам’яніли. Ми побачили жахливу, неймовірну картину. Вся площадка була перекопана на грядки, і дівчата пхали в ті грядки якусь зачухмарену розсаду.
— Ой! А ми тут юннатський городик робимо, — радісно закричала Леся, вгледівши нас.
З військового штабу зробили городик!
У-у-у! Трам-тара-рам!..
Володька засовав своєю гангстерською щелепою, наміряючись щось сказати, та тільки протяжно гикнув — йому забрало мову.
Минуло кілька секунд, під час яких ми накопляли в собі справедливий гнів.
— Пішли! Ань-ань! — нарешті видавив з себе Володька Лобода.
Ми кинулись готуватися до бою — заправлятися. По дорозі Гриша Половинка зненацька згадав, що йому треба негайно бути вдома. У такий момент! Брехав, звичайно. Він просто був справжнім дезертиром!
Він не хотів брати участі навіть у цьому благородному бою!
Ми плюнули на нього, і він з щасливою усмішкою підтюпцем подався додому, а ми поплентались до водопровідного крану — готувати боєприпаси…
І от ми віч-на-віч з ворогом. У ворога нервово тремтять косички, а найлякливіші вже почали рюмсати й витирати очі подолами платтячок.
Ми чекаємо команди, щоб відкрити вогонь. Володька високо над головою підняв величезну водну бомбу. Ще мить і…
І раптом Леся Мельник рішуче йде прямо до Володьки. Йде без усякого страху й вагань.