Вершники, котрі супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад і побачивши, що загін трохи відстав, Найда нарешті заговорив до Дарини:
— Невже мою кохану панну збентежили простодушні слова шановного отця... чи, може, навіть похитнули?
— Ні, — твердо відповіла дівчина, — ніхто й ніщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед виконаємо свій обов'язок!
— Ангел небесний! — в пориві почуття вигукнув отаман. — Ти — мій світоч, ти — моя зірка провідна!
Швидко, без особливих пригод і ризикованих зустрічей їхали вниз понад Дніпром наші подорожні. Тільки коло самої Чигирин-Діброви російська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунів; але запевнення провідників і дукати уладнали непорозуміння, яке могло скінчитися великою неприємністю. А втім, завдяки цій сутичці з'ясувалося, що в Чигирин-Діброві стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Дніпра, де з'явилися польські команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бік. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впізнали батькові знайомі, та й з ним самим побоювалася зустрічі.
Найняли кілька човнів, і темної ночі маленька флотилія рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, і подорожні щасливо висадилися в дикому, безлюдному місці, серед rip і ярів, поміж селами Воронівкою й Бужином.
Зійшовши на берег, загін, не відпочиваючи, рушив гористою місцевістю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрібний дощ і небезпечні стежки, протоптані по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: коні йшли поволі, обережно ступаючи. Уже почало світати, а подорожні встигли від'їхати од Дніпра не далі, як на милю, лише тепер вибравшись на рівне поле.
Загін зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрісся на степовому рубежі. Змучені коні потребували відпочинку, й людям треба було відновити сили.
— Коли б нам тільки проскочити цей голий степ, то ми б тоді були як у бога за пазухою, — сказав диякон після легкого сніданку.
— А там же, що буде за цим степом? — спитала Дарина.
— Ге, шановна панно, там почнуться ліси, а ліс для нашого брата — і хата, і замок! Ось перший ліс буде Кругляк... авжеж, Кругляк найближче звідси, — ствердно кивнув головою диякон і випустив з-під навислих вусів цілий клубок диму. — А за Кругляком піде одразу ж... ні, не одразу, там миль зо три перегону теж полями... а там піде Довгий ліс, а за Довгим майже суспіль потягнуться непролазні пущі — Мотронинська, Гончарна, Лебединська...
— А до Кругляка далеко звідси? — перебив балакучого диякона Найда.
— Та миль із п'ять або шість... На добрих конях півдня їхати без перепочинку...
— Наші коні не з гірших, — зауважив отаман. — Хай тільки відпочинуть та попасуться...
— Що й казати, — позіхнув диякон і, зручніше умощуючись на траві, додав: — Ми теж якусь часинку поспимо... вартові на своїх місцях... а рушимо в обідню пору... якраз... до вечора в Кругляку... там і спочинемо... — Богатирське хропіння перервало його мову.
Коні, вилежавшись у затінку, щипали тепер на узліссі соковиту траву; вартові двічі змінилися, а всі інші спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист... Сигнал одразу підняв на ноги весь загін...
— Що трапилось? Де ворог? До зброї! — залунали тривожні голоси, і за хвилину гайдамаки вже були на конях і чекали наказу свого отамана. У цей час підскакав до загону вартовий.
— А що там, Голобле? — спитав його Найда.
— Та за милю, а може, й більше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потім десь зник, а незабаром з'явилось уже двоє і знову щезли.
— Теж, певно, сторожа... дозорці... А не помітив — наші чи поляки?
— Не розбереш... важко розпізнати на такій відстані... От наче чорні цятки.
— Треба вирушати! — скомандував отаман. — І швидше, щоб нам не перетяли шляху... Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобі ці краї відомі!
— Аки п'ятериця перстів, — озвався басом диякон. — То за мною ж, не гайте часу!..
— Гайда! — гукнув отаман, і вся команда навскач вилетіла з гайка й помчала рівниною на захід, куди вже й сонце хилилося.
На обрії позаду загону знову з'явилися три-чотири рухливі цятки, але незабаром десь пощезали. То були передові вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямі Білої Церкви, щоб з'єднатися з головними силами кварцяного війська; до цього загону, по виїзді з Лисянського замку, почали дорогою приставати й інші шляхтичі з своєю челяддю, так що їх зібралося тепер понад сімсот чоловік.
Години дві без зупинки їхали наші подорожні, не помічаючи навкруги нічого підозрілого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тільки праворуч і ліворуч позаду з'являлися іноді поодинокі рухомі цятки, — це могли бути й дрохви, що вільно розгулювали в степу.
Найда на хвилину зупинив свій загін, щоб дати коням перепочити.
— Далеко ще до Кругляка? — спитав він диякона.
— Ген від тих могил буде милі три з гаком, — невпевнено відповів диякон.
— Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, — сказав отаман. — А я думаю, що то не дрохви, — показав він назад.
Диякон почухав потилицю і, свиснувши, помчав уперед, а за ним і всі гайдамаки.
Та тільки-но загін порівнявся з могилами, що височіли за півмилі, як із-за них справа й зліва кинулися на гайдамаків сотні вершників...
— Ляхи! — крикнув Петро.
— Вперед! — скомандував отаман і з присвистом гукнув на коня. Розумні тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не відстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навіть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкій польській кінноті не угнатися за легкими козацькими кіньми; відстань між переслідувачами й жменькою втікачів поступово збільшувалась, і замість того, щоб перетяти шлях гайдамакам по діагоналі, поляки зімкнули свої лави вже позаду й тепер гналися за втікачами всі разом.
Якби поблизу був ліс, то Найда тільки посміявся б з ворожого загону; та, на лихо, лісу не було видно, а поляки невідступне переслідували козаків...