— Хай вас бог благословить радістю і щастям, мої діти, за вашу великодушність... за вашу самопожертву ради мене, грішного, — зворушено прошепотів отець Мель-хіседек, урочисто поклавши руки на схилені до нього голови Найди й Дарини. Цілком зрозуміло, що в юному шляхтичеві напівживий ігумен не міг пізнати дочки генерального обозного, а благословив її і Найду як відданих друзів, як вірних синів України; але для дівчини й лицаря це благословення набрало іншого змісту й примусило молоді серця забитися жвавіше. Щасливі, до сліз зворушені благословенням, вони припали устами до висохлої руки архіпастиря.
Тим часом байдак, широкий і місткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормі. Отця Мельхіседека перенесли й поклали на киреях у передній частині байдака. Найда хотів був попрощатися з владикою, але щось поміркував і підкликав до себе диякона.
— Знаєш, панотче, що мені зараз спало на думку?
— А що, пане отамане? — зацікавився диякон.
— Слухай лишень! Щоб дістатися до Жаботина, де наш гетьман призначив місце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастів, Білу Церкву, Корсунь, куди прямує і кварцяне військо. Зустріч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крім того, тепер і в замку зчинився переполох і, певно, звідти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись між двох огнів...
— Істинно так! — вирік диякон. — Але камо убо грясти?
— А ось куди! Переправитися всім на цьому байдаку... коні плавом... і махнути лівим берегом... до самої Чигирин-Діброви... Тут і дорога відома, і наші кревні брати нікому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками... .В Чигирин-Діброві переправимося через Дніпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону — і гайда; невеликий перегін, рукою подати:
Круглий ліс, за ним переліски, степи, Мотронинські ліси, а там і Жаботин.
— Амінь! — захоплено виголосив диякон. — Господь глаголе твоїми устами. Саме лівим берегом... поки ті кварцяні війська збиратимуться в похід, то нашого й сліду не буде, а потім ми їх уже гуртом зустрінемо й розметаємо...
— Отак і буде, — упевнено потвердив Найда. — А тепер сідайте! Подив і радість охопили повстанців, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв'язавши повіддя коней, усі розмістилися на байдаку. Стерничий крикнув: "Наляж"; байдак схитнувся і навскоси, проти течії, рушив до того берега; звичні до води коні довгою низкою потяглися за ним плавом.
Ще тоді, як отця Мельхіседека поклали в лісі на киреях, він одразу ж заснув міцним життєдайним сном, — його сонного і на байдак перенесли... Дарина сіла у нього в головах, влаштувавши щось подібне до шатра над посивілою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на середині байдака і пильно вдивлявся, чи немає де на березі підозрілої метушні, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожі човни. Його обличчя було холодне й спокійне, але вогники, які спалахували в очах, свідчили, що він дуже хвилювався. Мить була вирішальна і для порятунку дорогого, всіма шанованого владики, і для купки завзятців, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усі це розуміли і, стискаючи в руках набиті рушниці, тривожно вдивлялися в голубу далечінь ріки... Але ніде нічого підозрілого не було помітно. Лагідні дніпрові хвилі плавно гойдали байдак, від ритмічних ударів весел він злегка здригався і йшов проти течії, поволі наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажні, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою імлою.
— Ху! Проніс господь! — радісно вигукнув отаман і, глибоко зітхнувши, сів на лавочку.
— Избранному воєводі побідительна! — заспівав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об підводний камінь і так похитнувся, що диякон, мимохіть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радісний настрій вилився в добродушний регіт. Тим часом від поштовху прокинувся і владика;
міцний двогодинний сон, видно, підкріпив його.
— Де я? — тихо спитав Мельхіседек, підводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.
— Серед безмежно відданих друзів, — відповів Найда, — і на руській землі, далеко від наших ворогів.
— Помічник і заступник послав мені рятунок! — тихо мовив владика і з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височінь, поринув у безмовну молитву.
Отаман, розпитавши стерничого про сусідні хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярів, поважний дід, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провідник став у пригоді ще й тим, що був знахарем і зараз же приклав до ран ігумена листя, яке полегшило нестерпний біль.
Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Діброви інша й Найда, цінуючи кожну хвилину, поспішав, він не міг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволі. Провівши Мельхіседека милі за дві од берега, колишній чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.
Зворушливим було їхнє прощання...
Ігумен розчулився до сліз:
— Хай господь воздасть вам, діти мої, за ваше добре діло. Не за себе я дякую вам, славні лицарі, а за нещасну, розтерзану Україну. Що мені життя? Що мені це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних... коли б удостоїв мене, грішного, милосердний господь, — там заспокоєння від усіх турбот, там світло вічної любові й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишній одвів від мене сю годину... послав мені рятунок... Певно, життя моє ще потрібне на землі, потрібне Україні. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братів і їхніх святинь. Перст божий над тобою... Прямуй же туди, куди вказує він... і поклади душу свою за віру і за друзі свої... Віддай життя цілком вітчизні, не спокушаючись принадами світу цього! Амінь!..
При останніх словах владики Найда й Дарина мимохіть глянули одно на одного й відчули, як їхні серця стис крижаний холод... Бліді, схвильовані, вони попрощалися з настоятелем і мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому леті розвіяти тяжке, гнітюче почуття, що охопило їх...