Дарина знов припала до чоток губами. Ця річ, така близька Найді, здавалася тепер дівчині частиною його самого.
— Любий мій, коханий мій, єдиний мій, — повторювала вона, перериваючи свій шепіт палкими поцілунками. У вітах щось зашелестіло: червона вивірка виткнула з листя свою гостреньку мордочку і, побачивши під деревом молоду дівчину, яка палко цілувала чотки, здивовано розпустила свій пухнастий хвостик і миттю сховалася.
Дарина спам'яталась, їй стало соромно свого пориву. Що б подумали про неї люди, якби побачили? Треба перебороти своє хвилювання. Потім, потім... Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирішити, що робити.
Дарина наділа на себе чотки й швидко пішла далі.
"Передусім треба уяснити собі, що означають Найдині слова, — міркувала дівчина, — що він мав на увазі, коли просив її допомогти Лебединському монастирю? Тут криється якийсь інший, потаємний зміст, бо що може важити її слабка поміч при такому повстанні, від якого захитаються зубці польської Корони? Може, Найда, нагадуючи їй про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона поїхала туди сама? Так воно і є! — мало не крикнула вголос Дарина й мимохіть зупинилася. — Він хоче, щоб вона їхала туди; він прислав чотки, аби вони оберігали її в дорозі, він і жебрака послав, щоб той допоміг їй добратися до монастиря. О, вона поїде, вона ждатиме! Жебрак допоможе, він проведе її туди, а цей хрест убереже від усякого лиха! А батько? — Дівчина знову зупинилася. — Що він скаже? Втеча розлучить їх навіки. Він проклене дочку, бо її вчинок одверне від нього ласку губернатора і, хтозна, чи й більшого лиха не накличе? Що робити? Втекти — значить, відректися від батька; залишитись, скоритись йому — значить, відректися від коханого й побратися з нелюбом. Ні, ні!" — Дарина палко притисла до грудей залізний хрест і швидко пішла, майже побігла...
Дома вона застала перелякану тітку, але одразу ж заспокоїла її; дівчина навіть задовольнила тітчину цікавість щодо вчорашнього балу й очікуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселістю, що в тітки не виникло ніякого сумніву в її щирості. Під кінець їхньої розмови ввійшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак і просить милостині. Дарина звеліла нагодувати його й залишити на ніч; а що вона завжди давала притулок всім убогим, то це розпорядження не здивувало нікого. Посидівши ще трохи, дівчина підвелася й сказала тітці, що піде до свого покою відпочити...
Уже коли тітка з Дариною вечеряли, з Києва примчав від обозного гонець і привіз листа. В листі обозний просив доньку негайно вислати йому деякі потрібні речі, бо він у важливій справі має вирушити завтра на лівий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнів.
Дарина аж почервоніла від радості й міцно стиснула в руці листа: ця звістка давала їй певну надію здійснити свій намір.
Вона щось придумає, аби не викликати ніяких підозр у тітки... А два тижні — немалий час...
XV
Серед непрохідних у ті часи Лебединських лісів, що тяглися верст на сто на захід за Мотронинськими, у глибокій улоговині, на березі вигнутого дугою озера, притулився жіночий монастир, який дістав назву від навколишньої місцевості. Він був заснований ще в XVI віці, в часи панування Литви, і мав грамоти, що стверджували його права на великі землі й угіддя і від польських королів — Жигмунта, Владислава IV і Яна-Казимира. Католицьке духівництво, а потім і уніатське, давно вже зазіхало на цей притулок переслідуваного православ'я, але королівські декрети, заступництво колишніх гетьманів, особливо Дорошенка, і розташування в диких лісових хащах оберігали його від хижаків і грабіжників. Останнім часом, коли козацтво і автономія України впали, а руський народ і грецька віра були приречені лютим католицтвом і свавільною шляхтою на цілковите знищення, правобережні монастирі стали єдиною опорою переслідуваного руського під'яремного люду. Це й спонукало тріумфуючих ненависників відняти у "схизматського бидла" ті останні оази православ'я.
На світанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенів і в'язів, які утворювали своїм переплетеним гіллям густе зелене склепіння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади їхала на гнідому коні донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нині добре орудував обома ногами; їх супроводило ще двоє колишніх калік, які тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав ліс, кидав на обличчя подорожніх, а особливо Дарини, відтінок надмірної втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну і нарешті сказав їй із сердечною турботою:
— Відпочила б ти, ясновельможна панно, он на тій галявині, адже ж стомилася: легко сказати, третій день не злазиш з коня — це й нашому братові, що до всього звик, ломитиме кістки, а що вже говорити про таке тендітне створіння? Зблідла он — хоч би хвороба не причепилася...
— Ото ще, — усміхнулася дівчина, — не медяник я, не зламаюся... Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила...
— Що й казати, справдешня козачка... А все-таки в каруці було б твоїй милості...
— Насмішив! Ото добре було б їхати в каруці по цих крутих стежечках, переплетених корінням: Вона б застрягла поміж перших же дубів!..
— Не інакше! — весело підхопили їхні супутники. — Кульгавий на вигадки майстер!
— Воно й правда... — почухав провідник потилицю. — 3 каруцою... ге, ге... Але я гадав, що панні було б спокійніше...
— І не спокійніше, — відказала Дарина. — Передусім разом з каруцою мені треба було б узяти свою челядь і сказати тітці, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її... Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруці мене б одразу затримали... А верхи я поїхала начебто в Печери і можу пробути там хоч би й два тижні, і ніхто навіть не кинеться, що мене нема;
і мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тільки так ми й могли дістатися сюди...
— Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята...
— Відпочину й минеться... Адже монастир у цій долині?