Дарина зупинилась на мить у затінку розлогої липи, з болісним напруженням перебираючи можливі відповіді на своє запитання, і, не знайшовши жодної задовільної, пішла далі. "Невже ж він, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарешті її віддадуть заміж за полковника? Ні, ні! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де він, що з ним, щодня ждати звістки про його смерть у бою або страту? Ні, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! — ще раз рішуче мовила сама собі Дарина. — Батька покине, бо який же він батько, коли сьогодні вранці міг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб поділити з ним усе — і небезпеку, і смерть, і славу!
Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї ні охоронного листа, ні вірних супутників; одразу ж на кордоні її схоплять ляхи і, в кращому разі, відішлють назад, до батька. А якби їй і пощастило пробратися через польські форпости, скільки б небезпек чигало на неї у вирі повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увірвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навіть сама смерть у порівнянні з цією страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихід — втекти звідси. Але як?" — охоплена тривожними думками, Дарина все далі й далі заглиблювалася в ліс. Розпач у її душі змінювався надією на порятунок, а надія знову поступалася місцем розпачу.
Нарешті, втомлена й розбита, дівчина сіла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужість... Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчасті верхівки лісу, що збігав схилом яру. Довго так сиділа Дарина, охоплена апатією, коли раптом десь позаду пролунав чоловічий голос. Дівчина виразно почула своє ім'я.
Вона здригнулась і миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустріч з незнайомою людиною в цій глухій пущі, далеко од домівки, не віщує нічого доброго. Із застиглим від жаху серцем Дарина оглянулась і побачила високого на зріст чоловіка в полатаній одежі, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям і одним оком, здалося дівчині знайомим.
— Добрий вечір, ясновельможна панно, — промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. — Злякалася? Не впізнала? Не лякайся: тобі нас боятися нема чого.
— Не впізнала, хоча твоє обличчя знайоме мені, — відповіла здивована Дарина, — я десь тебе бачила.
— Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: і в Лаврі, і на великих дорогах. Був я і в тебе на хуторі, — пам'ятаєш, навесні з побратимами, ще про справи лядські розповідали й панна почастувала нас?
— Навесні? Так-так, — спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п'ятеро гайдамаків, розповідали про польські справи, про Найду; тепер її страх де й подівся, а в серці заворушилася радісна надія почути від жебрака щось певне про коханого. — Але ж ти, здається, був на одній нозі, — сказала дівчина.
— Був і на одній, і на двох, як зручніше, — усміхнувся жебрак.
— Звідки ж теперечки?
— Іду з польської України до тебе, ясновельможна панно.
— До мене? — здивувалася Дарина.
— Атож! До тебе послав мене один значний козак і звелів передати тобі ось цю річ, — жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з підвішеним до них великим залізним хрестом. Дарина здригнулась і тихо скрикнула... Ці чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.
Жадібно вихопивши чотки з рук жебрака, дівчина мимоволі припала до них губами.
Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожній з яких були вирізані прапори й сурми запорозькі та ім'я одного із відомих лицарів України, починаючи від Наливайка і кінчаючи іменами славних гайдамаків останніх років. На кінці цього разка висів великий залізний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб — запорозький козак з мушкетом на плечі, а з другого вирізьблено: "В миру козак запорозький Іван Найда волею божою помре" і рік вступу Найди до монастиря.
Даринине серце аж затремтіло від радості: це він, він, коханий, подає їй звісточку про те, що покинув монастир!
— Орле мій, соколе мій, життя моє, — стиха прошепотіла дівчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарі-лась і хутко промовила: — А хто ж тобі дав їх?
— Козак якийсь, видно, значний...
— Він не сказав тобі свого ймення?
— Ні, тільки дав мені їх із словами: "Вручи це доньці генерального обозного і скажи їй, що орел розбив свої пута..."
— А далі, далі?
— Ще додав: "Скажи, що піднімається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб він оберігав її всюди..."
— А ще?
— А більше нічого. Ні, ні, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жіночому монастирю, бо там щось недобре затівають ляхи, підмовляють черниць пристати на унію, а сама ігуменя не може дати їм ради.
— А ще що?
— А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого — не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум'янцем.
— Ну, а як же там, на Україні, що ляхи... гайдамаки? — заговорила вона швидко, намагаючись приховати від жебрака своє хвилювання.
— Остання година прийшла — пани, кажуть, постановили всіх попів і благочестивих християн вирізати; але це їм не вдасться: усі гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу і взяв козацьку шаблю. Зніметься така завірюха, якої не бачили з часів Богдана.
— Слава богу! А люди? Запорожці? Та ні, стривай, ходімо... Ти, либонь, стомився, зголоднів... Там усе розповіси. Або ні, зажди; чи зможеш ти зробити мені одну послугу?
— Хоч десять.
— Спасибі, я віддячу тобі. Мені потрібна вірна людина.
— Покладись на мене у всьому.
— Гаразд, але про це потім... Зараз треба додому, вже пізно: можуть кинутись шукати мене, виникне підозра... То я піду, а ти приходь надвечір.
— Гаразд. — Жебрак вклонився панні й зник у хащах. Дарина пішла на хутір.
Ішла вона швидко, квапилась, її хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У голові дівчини роїлися радісні й тривожні думки. Сам бог послав цього жебрака — він тепер допоможе їй у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це він зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навіки. Ох, ці чотки! Скільки разів перебирав він їх у години безмовної молитви, скільки кривавих козацьких сліз скотилося на них!