— Ану, побачиш! — скрикнув Гадина і вибіг із кухні.
Пані Олімпія спала як убита. Перший раз від довгого часу сеї ночі спала твердо, спокійно. Перший раз не мучили її ніякі змори, не почувала страху, не прокидалася, не кричала крізь сон. Лежала горілиць, розкидавши руки, віддихала глибоко і рівно напіврозкритим ротом, причім губи її від часу до часу легко порушувались, немов шептали якісь таємні, ні для кого не чутні слова. В позамиканій спальні було гаряче, аж душно, але ся духота не будила її. Вона не прокинулась ані тоді, коли пес завив, ані коли корова заричала, ані коли спів Гапки лунав по подвір'ї, ані коли Гадина клепав і набивав косу, ані коли пахтяр попід її вікна туркотів візком, їдучи з молоком до Львова, ані коли пастух зараз за ним гнав корови на пашу, гейкаючи та лускаючи з батога. Давніше спів соловія будив її зо сну, скрип фіртки, лускіт батога або який-небудь інший далекий гомін або близький шелест; нині все те немов не доторкалось до неї, не порушувало її нервів. Вона спала смачно, твердо, спокійно, мов дитина по купелі, мов чоловік, що по довшій важкій слабості прийшов до здоров'я і уперве заснув покріпляючим здоровим сном.
Та ось залопотіло щось у сінях перед дверима спальні; хтось, входячи поспішно, в сутінку спіткнувся о масницю, котрою підперті були двері, і, копнувши її ногою, попхнув так, що вона з лускотом покотилася набік. Пані Олімпія і від сього гуркоту не збудилася. Ось чиясь рука несміло, звільна почала відхиляти двері спальні; заскрипіли двері на заржавілих завісах — пані Олімпія ані не ворухнеться, спить собі преспокійно. Ось увійшла до спальні Параска — смертельно бліда, перелякана, вся тремтить, важко дихає; видно, страшне щось висить на її поблідлих, широко розхилених устах. Підходить до пані, бере її за руку — пані Олімпія спить, не прокидається. Параска підносить панину руку і знов опускає її, не відважується торгнути; підносить ще раз і ще раз опускає, — пані Олімпія не чує сього, лежить мов нежива та дихає рівно і спокійно в тихім, глибокім, здоровім сні.
— Прошу ясної пані! Прошу ясної пані! — задихаючись, шепче Параска, нахилена над панею Олімпією, та тільки тоді, коли добре торгнула її за руку, пані розкрила очі і здивованим, сонним поглядом зирнула на неї, не рушаючися з місця.
— Се ти, Параско? — промовила пані звільна. — Що то, вже рано? Але то я чудесно спала!
— Прошу ясної пані! Прошу вставати! Там таке...
— А що там таке? Чи що сталося?
— Ой, прошу ясної пані! Нещастя! Страшне нещастя!
— Нещастя? — все ще спокійно, мов не вірячи або не розуміючи сього слова, мовила пані. — Що за нещастя?
— Ой! Страшне нещастя! Єгомостя вбито!
— Єгомостя? Котрого єгомостя?
— Таже нашого, старого.
— Що, о. Нестора? — скрикнула пані, немов аж тепер зрозуміла, о що ходить, і, сплеснувши в долоні, сіла на ліжку. — Бійся бога, Параско, що ти говориш? То не може бути!
— Правду говорю, прошу ясної пані! Прошу піти подивитися! Я зирнула лиш здалека, то мало не вмерла зо страху. Такий страшний лежить, весь у крові!
— Господи! Що за нещастя! Що за нещастя! — шептала пані і почала вся тремтіти, мов у лихорадці. — Що се може значити? Адже се страшенна річ! Адже се до віри не подібне!
Отак розмовляючи, тремтячи та зітхаючи, вона встала, вмилася і, впорядкувавши прихапцем волосся та убравшися по-буденному при помочі Параски, вона вийшла зі спальні і, ледве переводячи ноги, поспішила до офіцини.
II
Сінешні двері тої офіцини, де було помешкання о. Нестора, були широко отворені. Крізь двері видно було людей, що стояли в присінку; се були: Гапка, садівник і Гадина. Сей остатній, вибравшися косити траву під вікном о. Нестора, побачив, що не тільки сінешні двері офіцини були незамкнені, але й другі двері, що вели до покоїв о. Нестора, були нарозстіж отворені, а, зазирнувши досередини, побачив, яке нещастя сталося з о. Нестором, і наробив крику.
Пані Олімпія хитким непевним кроком наблизилася до групи, що стояла в дверях помешкання о. Нестора, і не сміла ввійти досередини. Люди розступилися мовчки перед нею. Всі були бліді і перелякані.
— Та що тут сталося? — зламаним голосом запитала пані Олімпія.
— Нещастя! — відповів садівник. — Єгомость убиті! Адіть, онде лежать.
І він показав у півтемну просторінь. Від сінешніх дверей видно було все в передпокої; двері з передпокою до покою також були отверті, а насеред покою, близ ліжка, видно було недвижну темну масу. Тільки привикнувши до сутінка, що панував у покої (вікна в покої і в передпокої були позаслонювані), можна було розпізнати стать чоловіка, що лежав горілиць, розкиданий на землі, обернений головою до порога, в калюжі крові.
— Господи! — скрикнула пані, зирнувши досередини, і перехрестилася. — Відверни і заступи від такого!
Всі мовчали, а пані Олімпія чула, що всіх очі з якоюсь бездушною цікавістю, з якимись глухими підозріннями та докорами звернені були на неї. Під перехресним огнем тих німих поглядів вона почула себе дуже ніяково, та в глибині її душі кричало щось: "Не дайся! Покажись сильною, спокійною! Не дайся!"
— Треба зараз післати по жандармів, — буркнув понуро садівник, — Тут очевидна річ, що якийсь кримінал стався.
Сі слова були для пані Олімпії мов перший вистріл, що розпочинає битву, мов острога для коня. В її очах блиснула енергія. Неспокій пропав, вона випрямилась.
— Очевидна річ, кажете? А ви були всередині, в покої?
— Та ні, ніхто не був, — відповіла Гапка. — Страшно, а може, й не належиться... або я знаю.
— Хоч по війта треба післати, — доповів її думку садівник. — Самим ніяк не слід приступати до вбитого.
— Та хто ще знає, може, він і не вбитий? — промовила пані.
Всі видивилися на неї. Таке припущення нікому з них і в голову не прийшло від першої хвилі, коли побачили о. Нестора на підлозі, простертого в кров'яній калюжі. І тепер ніхто з них не вірив сьому, та проте всі ахнули з несподіванки. Пані не давала їм часу отямитися.
— Ходіть лишень! Погляньмо ближче! Адже чоловік! Хто знає, чи є пощо кликати війта і жандармів. А коли треба буде, то, звісно, покличемо.
Сі остатні слова, висказані спокійно і рішучо, трохи направили неприємне вражіння, яке спочатку зробили слова пані Олімпії на всіх присутніх. Звільна, осторожно, ненастанно озираючись довкола, всі пішли наперед. В передпокої не добачили нічого підозреного. До покою ввійшла перша пані Олімпія, та вона, як здавалось садівникові, уникала якось дивитися на о. Нестора, а тільки, обійшовши його здалека, почала пильно роздивлятися по покою.