"Так і є, княже! Тиж зобовязався до сього,"— відповів київський боярин.
— "Спільники ляцькі!" — крикнув випроваджений з рівноваги галицький князь.— "Чи ви по тілько війнах ще не зміркували, що Бужськ то перла волости моєї і ключ воріт її шляхів на північ, куди вона скорше чи пізнійше розростеся, хочби ви на всі сторони шукали союзників...! Не поможуть вам ні голодні Ляхи, ні чорні Угри, а Половці вже не схочуть помогти! Тільки прокормлять коний орд своїх на полях ваших!... А Київ не дістане від мене не тільки Бужська, але ні одного з городів Погорини, ні одної скиби волости тої, поки повівають чорні галки на білих галицьких прапорах за моєї голови!..."
По такій рішучій заяві князя київський посол розвинув хрестну грамоту і почав її голосно відчитувати серед загальної тишини, з іри-тації мішаючи старі слова грамоти з народними:
"Се аз Володимерко, син Володарека, князя Ростиславова, князь на Галичи, Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі, власник Рашека, Сано-ка, Ушици и Бакотьі, да имею клятву от Бога, в негоже верую и да буду жовтьій ак золото и власньїм оружем да изсечен буду, когда не видам градов Погорьіни, иже суть: Шумськ на Бели, Тихомель на Горини,
Вигошев и Гнойниця и пригородьі их, и ще города Бужська на Бузе, с усема соседами градньїми и ратньїми, с княжими неиспорченньїми грьідницами и колесницами..."
Князь Володимирко так розсердився, що навіть не вислухав до кінця, як звичай велів, хрестної грамоти й виповідання війни, тілько звернувся до присутного між зібраними боярами і достойниками славного оборонця Звенигорода, воєводи свого Халдієвича і голосно прика-зав йому, зараз зарядити мобілізацію всіх сил кінних і піших. Кріпкий і високий воєвода Халдієвич поклонився князеви і вийшов з гридниці, а в хвилі, як київський посол кінчив виповідати війну і всі присутні до половини витягнули мечі, роздався з башт княжого замку понурий рев рогів, звернений на чотири сторони світа. В заколоті й шумі чути ще було тільки вривані слова київського посла, висказані з особлившим притиском:
..."до месяца рюена,---дня---года Божаго...": все инше по
крив скріплений шум.
Князь Ьеред прихильних окликів бояр опускав салю.
Втім один з наймолодших боярів, Василь Судиславич, витягнув зі свого колпака гарне павине перо і скоро надпалив його огнем, добутим з кресала та мигнув ним перед очі київському послови. Той зрозумів символічне значіннє тодішнього способу взивання до війни як обиду для себе, бо не тут було місце на се, і крикнув обурений: "Ще, молодий отроку, не так припечуть тебе в сій війні!" В тій хвилі старий князь оглянувся і зором скартав боярина. Всі нараз стихли. Тільки рев рогів грав із башт замкових — грав протяжно-понуро. А йому у про-межутках відповідали иньші реви рогів з укріплень Галича і пригородів його та шляхів, що розходилися на всі, сторони світа.
Дзвонили на вечірню, як посол київського князя опускав галицький замок. На сторожевих вежах лагодилися вже запалювати смоляні віти на знак, що війна рішена. Щоб успокоїтися, йшов старий князь помалу й утикаючи до церкви св. Спаса: хотів у ній посидіти з думками своїми, а може й показати народови, що з Богом починає війну. На переході з замку до церкви побачив припадком київського посла як зїжджав з княжого двора. Досада і гнів відновилися в старім серці князя, він сильно розгнівався й ударений апоплексією впав на церковних сходах. Його занесли до замку, де він ще тої ночі помер.
* * *
Скоро як пожежа рознеслася серед ночі по великім городі вість про смерть князя.
Величезні товпи убогого народа, що облягали княжий замок від хвилі, як занесли до нього пораженого князя, заплакали голосним плачем і риданнєм, бо князь Володимирко від часу бунту проти нього суворий для міщанства, дуже сприяв убогому народови й брав його в опіку перед можними світа сего. В найдальших закутинах і заулках города та пригородів його заблимали світла: то вставали сироти й убогі вдовиці, щоби поспішити до тлінних останків опікуна свого. Вони з плачем вдиралися на подвіря й коридори княжого терему. Счи-нився такий натовп, що замкова сторожа не могла собі дати ради і світляними знаками завізвала відділи залоги з далеких окопів й укріплень за Галичем. З усіх сторін понуро йшла і їхала вулицями Галича княжеська дружина в напрямі до замку. Бояри, що провадили поодинокі відділи її, виступили в торжественній жалобі, без шапок: покійний князь надто високо підніс їх, щоб вони могли вже забути його щедрі для них руки.
Дивоглядні вісти бушували між товпою. Міщанство говорило голосно про кару божу, яка зустріла князя перед самою церквою за зломаннє присяги, додаючи: "і за кривду нашу..." Але простий народ, що болюче відчував утрату свого опікуна, хоч твердо вірив у те, що його дійсно постигла кара божа, відгукував богатим, чому на них не паде вже раз така кара...
Могло прийти до суматох на вулицях і площах столиці. Військо вже тільки з трудом перепихалося крізь натовп, а відділ чужих наємників вже попав у бійку з міщанством. Та на щастє постуденіло нагло, і великі, тяжкі каплини дощу почали падати на розярений народ. Зразу помалу, немов-би хто числив їх у темнім небі, потому що раз густійше і скорше. Над Галичом зірвалася буря, завила й засвистіла над княжим теремом і над всіми церквами, час до часу освічуючи город мертвим, трупячим світлом осліплюючих лискавиць і розпинаючи над ним опісля ще більшу темряву. В челюстях чорного неба зареготав грім так страшно, як нечиста сила, і перун з ломотом вдарив у високу копулу церкви Пресвятої Богородиці. Вихор зарухав дзвонами на дзвіницях, і вони задзвонили. Але так якось безладно й баламутно, що жах проняв усіх. Рев громів заглушив їх геть. Як огниста змия літала по чорних хмарах лискавична лента і перун раз-у-раз бив у скоро пливучий Дністер, тут і там трафляючи в купецькі судна. Буря шаліла до рана.
А як заблестів день і вона втихомирилася,— майже пусто було на великих вулицях і площах столиці. Тільки під стінами княжого замку, обступленого військом, дрожали ще змерзлі сироти і з поблизьких сел надходили повагом у своїх білих свитах мужики,— найвірнійші підпори кождого монарха. І до них дійшла вже скора вістка про наглу смерть їх князя, до котрого все мали доступ. І вони мовчки йшли до княжого замку, йшли залитими шляхами, серед дощу, щоб тільки довідатися, чи то не пани заподіяли йому смерть. І несли в хустинках завя-зані, за пазухою сховані гроші, щоб вибрати з них найкрасші для переправи на той світ — для свого князя Володимирка. Були переконані, що сі дарунки приймуть у них на княжім замку — вірні мужики-хлібороби, що йшли на похорон свого князя.