А їм напроти котилися металеві ридання дзвонів всіх галицьких церков.
Заголосила перша сильно укріплена цитадельна й катедральна церков Пресвятої Богородиці в осередку старого города на височині залуквянській, за нею задзвонила дзвіниця монастирської церкви св. Іоана, за нею св. Спаса, за нею св. Панталеймона на залуквянській рівнині, за нею церков св. Анни, сусідка її, за нею церков Рождества Христова, що стоїть і посеред нинішного Галича, за нею церков Архистратига Михаїла, за нею задзвонили церкви біля крилоських укріплень: Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенська. А їм ледви чутно відповідали дзвіниці церков у Чагрові, Болшеві, Угольниках і всіх инших пригородах Галича. Майже рівночасно за-блестіло ніжне світло осіннього сонця на золочених копулах святинь і веж на княжих теремах і на широко розлитій тафлі Дністра.
А мужики з відкритими головами щиро молилися до схід сонця, милилися за душу покійного князя. Старші між ними кланялися на роздорожах ще сходячій зорі бога Світовида й просили його о ласку для покійного князя й о здоровля для його молоденького сина.
А кругом замку та на його подвірях і коридорах аж кишіло від наро-да, що приходив помолиться над тілом князя.
На приказ вдови по покійнім, княгині Евдокії, дістали мужики над вечером дозвіл, також вступити до кімнати, де лежало наряджене від рана тіло князя. Роздираючі серце сцени можна тут було бачити. Серед хлипання воскових свіч шепотів народ молитви за усопшого князя, що з лицем жовтим, як золото лежав на чорній, золотом гафто-ваній, паполомі між срібними лямпами, в яких горіла найчистійша олива й серед запаху найдорощих кадил. Тут і там захлипала голосній-ше якась вдовиця. Тверді, мужицькі пястуки билися важко в груди, а уста довго й горячо цілували долівку княжої кімнати, немов благаючи сиру земленьку, щоби приняла в своє лоно найбільшого господаря сеї землі. До порога кімнати якийсь старий, сивий мужик бив головою і шепотів: "Аж тепер заберуть у мене мою ниву під Галичем, аж тепер, аж тепер..."
Не було тільки богатого міщанства, котре не могло забути покійному князеви масових вироків смерти по своїм бунті проти нього.
В бічній кімнатці сидів молоденький Ярослав, тепер уже князь на Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Сидів сумний, невеселий. Він чув, у якій важкій хвилі опустив його розумний батько, чув се всіми нервами. І вчився при його домовині, вчився зі стонів і молитв убогого народу за своїм батьком, вчився з неприсутности міщан при його тілі...
конях добігали гонці по ляцьку границю над Попрадом, Спиш і степ Чорноморський, стукаючи скрізь до воріт кріпостий, сторожевих замків та боярських дворищ. Вони кликали до походу ще в імени старого князя. Але в слід за ними бігли вісти, що Володимирко не сидить уже на золотім престолі Галича. Та мимо того княжеські сили збиралися поспішно на визначених постійних місцях збору і займали карпатські провали від Дуклі по Тухлю, від Тухлі по Борсуків Діл на верхнім Черемошу і по дебри Арделю, щоб заступити путь Уграм, союзникам Київа.
А третього дня по смерти Володимирка, серед небувалого здвигу бояр і народу навіть з дальших околиць, знесли путні бояри й полководці тіло князя у срібній домовині з високого замку і поклали на парадній, чорній колісниці з шістьма колесами, запряженій в 12 чорних коний. Востаннє мав князь переїхатися по городі при звуках рогів, труб і трембіт. Опісля похід рушив до церкви Пресвятої Богородиці. За домовиною йшла княгиня — вдова Евдокія, котру підтримували син і невістка. Перед нею востаннє несли пахучий огонь з кедрини, посиланої арабськими пахощами, привезеними з Багдаду, та сушеним васильком та маруною. За княгинею і дітьми ступав походний кінь покійного, покритий чорною паполомою. Провадили його два княжі полководці.
Князеви Ярославу здавалося, що він відпроваджує батька тільки на якусь, хоч і дивну прогульку. Він не міг погодитися з тим, що батька вже нема, що не буде можна до него піти і вислухати його живого, розумного слова, що краяло як ніж і сціляло як лік. На скруті глянув мимохіть на замок: він видався йому дуже пустим і немов чужим. І здавалося йому, що нема пощо вертати до того опущеного замку. Глянув на широку ленту Дністра, що плила вже спокійно попід замок і на поля та ліси за Дністром. І все те видалося йому супроти смерти батька якимсь малим і головно — байдужим. І знов вернула певність, що батько не помер, що він сидить там, у своїй кімнаті, а перед його двери-ми лежить як звичайно велика медведиця,— що всю ту історію з домовиною і похороном видумали скоморохи й попи...
Тут князь налякався власної думки, що була в такій разячій супе-речности з дійсністю. Дійсність, істина! Йому пригадалося — як батько за каждим разом, коли прислухувався, як його вчили учителі, говорив їм на відхіднім: "А головне в усякій науці, показати молодому умови істину, як воно де на правду є..." Скрізь і в усім спомин про батька, що помер, помер, помер. Молодий Ярослав на силу отрясався від неправдивого почування, що батько живе. І знов налякався: щойно тепер, майже перед церковними дверми почув сумне граннє дзвонів, хоч знав, що вони мусіли вже віддавна грати без уговку; щойно тепер перший раз побачив море воскових свічок в улицях Галича, щойно тепер узрів, що коні, які везли вулицями домовину, були дуже чорні.
— "Ум мій полонило горе",— сказав собі молодий князь і випростувавшися, вступив у храм чорним оксамитом оббитий. Ще кілька
26
/
разів затемнювався ум молодого князя, але тревало се коротко, і як єпископ Косьма станув у чорнім опараті біля срібної домовини, окруже-ної священиками в червоних як кров опаратах, тай почав пращати його батька, князь Ярослав був уже майже зовсім притомний і розумів надгробну промову. Владика говорив, показуючи лівою рукою на домовину його батька:
— "Во імя Отця і Сина і святого Духа, Амінь. Духовенству й огнищанам, дружині і міщанам, купцям і гостям, смердам і закупам, ізгоям і жінкам ділаю відомим, що ктитор і благодітель святого храма сего, князь на Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі — Воло-димирко, син Володаря, внук Ростислава, з коліна Володимира Святого, з роду Рурикового,— правовірний, побожний і богочестивий, для убогих пан милосердний, суди я справедливий, будівничий престольного города сего і церков многих і кріпостий сильних, великий держитель волостий сих — зложив тяжкий клобук великокняжий і замкнув очі на вічний сон і супокій..."