і замкнула очі. Погладив її ніжно по личку лівою рукою, а в правій стискав меч з завзяттєм без порівнанйя більшим, чим під Теребовлею. Вже чути було шелест від їх бігу. Перестали лаяти. Очевидно шукали загубленого сліду, бігаючи хвилину понад беріг. Настася чуючи тишину, отворила очі й побачила собак в хвилі, як перескакували потік. Ві-дітхнула і сказала:
— "То наші собаки!"
Тихо закликала їх по імени:
— "Скорий! Краса!"
Обі собаки прибігли, радісно виляючи хвостами та з недовірєм споглядаючи на сторожа Настасі, що стояв сильно збентежений: волів, замість приходу Чагрових, аби їх були розбишаки напали.
Собаки загарчали на нього. Настася заступила князя і відігнала їх рукою. Тоді вони як на команду залаяли радісно й притьмом побігли назад.
Не було що довше окриватися. Між деревами замигтіли горіючі смолоскипи. В їх червонавім світлі побачив князь широко наступаючий ряд людий числом около трийцять. Один з них провадив його коня за поводи.
Не знав, що зі собою робити і безрадно глянув на Настасю. Серце забилося в нім живо на вид того, що побачив: Настася вийшла вже з укриття і стояла над самим краєм потока в світлі смолоскипів випрямлена і горда як воїн, що сказав собі в душі: Згину а не піддамся. Не пізнавав тої ніжної дівчинки зі схорованим лицем. Витягнула до нього ручку і міцно, що сили мала в своїх ніжних пальцях, держала Ярослава, як би хотіла сказати: "Не бійся! Вже моя в тім голова, аби не зробили тобі нічого!"
А князь волів був запастися під землю. Жінка і матір і найстарша донечка, до якої присилають вже сватів, станули йому як живі перед очима і зграя двораків з усмішками і товпи галицького міщанства і сі люди, що зближалися до нього з окликами:
— "Є, є!"
Почув себе вже в самім осередку сплетнярства та скандалу й — виступив наперед, забувши навіть сховати меч у піхву. Але се його безмежно прикре положеннє мало для нього й одну безмежно приємну частинку: бачив, як сильно і відважно стає в його обороні "маленька" Настася. Все те тревало дуже коротко.
А між людьми, що підходили до потока, слідне було очевидне за-мішаннє. Як крізь мраку приємносте й сорому бачив князь старого боярина Чагрова з трьома синами і службою; сором і змішаннє князя дійшли до вершка, коли старий, сивий боярин низько вклонився йому, а всі прибувші також, майже рівночасно. Інстинктовно глянув на Настасю: в очах її малювалося безмежне здивуваннє і запит, получений з острахом, який викликує все те, що наступає дуже несподівано.
— "Просимо тебе, княже, не минати нашої господи!", промовив старий боярин, навіть уваги не звертаючи на донечку. А Настася подивилася на батька, на Ярослава і сказала здивовано:
— "Що за князь, тату? Сеж волинський боярин, а не князь!"
Старий Чагрів видивився на дочку і відповів по хвилі:
— "Се наш князь Ярослав, син Володимирка!" і знов поклонився йому. Брати почали Настасі давати знаки руками, мовляв, не говори дурниць!
Півкругом стояли слуги й дружинники боярина з отвертими ротами; деякі дискретно позверталися на бік.
Князь подивився знов на Настасю: була змінена до непізнання
і дуже бліда. Нараз пустилася його, закрила очі руками і крикнула:
— "Батьку! Я не знала, що то князь!" і зімліла. Всі кинулися ра-тувати її.
Князеви випав нагий меч з руки і з дзвенкотом упав на прибережне камінне.
В ту мить Ярослав відзискав притомність і поміг піднимати Настасю. Підняв свою кирею з корчів і кивнув на дружинників боярина, щоби зблизилися. Кількох прискочило.
— "Розстелити кирею!" голосно приказав князь" Розстелили і вже самі поклали на неї зімлілу Настасю та держали кирею в горі. Ярослав сам зачер води руками й ніжно скропив бліде личко "маленької" Настасі. Опісля взяв свій меч з землі, якого ніхто не поважився піднимати і вложив його до піхви.
Батько припадав коло дочки, що почала приходити до себе і раз-ураз повтаряв:
— "Алеж се нічого не шкодить, Настасю, що то князь, зовсім нічого!"
Дружинники і слуги мовчки але значучо переглядалися між собою. Ті, що стояли за князем, підсміхалися добродушно, немов бажаючи сказати: "Зовсім не зле око має наш князь!"
Ярослав приступив до старого боярина і хотів оправдуватися, але не знав, як і від чого починати. Для того сказав:
— "Пізно вже. Ходім до вашого дворища, там поговоримо".
Похід рушив.
Старий боярин почав оповідати князеви про нинішні лови: був в знаменитім настрою, бо залицяннє могутнього князя до своєї дочки уважав за велику честь для себе і свого дому. Тої самої думки були і його сини, дружинники та слуги. Останні перешіптувалися вже втішно між собою, кажучи один до другого:
— "То раз дівчина!" — "І хто би то був сподівався!" — "Тепер, як потребуєш чого в городі, чи навіть в княжім замку, лише гарно попроси Настасю!" — "А слуги Судиславича пожовкнуть тепер з зави-сти!" — "А Судиславич і инші бояри думаєш, що ні?" — "Го, го!" — "Коби хоч сина мала, бо князь, кажуть, пропадає за сином!" — На те аж двох дружинників нараз перехрестилося.
— "Адже тоді Чагрів засів би на княжім престолі!" — сказав один і з пошаною подивився на тих, що несли донечку Чагрова.— "Ну, а хтож би засів? Таж тільки син князя!" — Настала мовчанка між ними і чути було тільки оповіданнє старого Чагрова про нинішні лови.
— "О, нині вдалися йому лови", замітив шепотом один з дружинників Чагрова, старий пройдисвіт Микола Перехресний до свого товариша Понеділка.
— "Певно! Зловив найкрасшого оленя на всі гори і доли!"
— "Неодин боярин завидувати йому буде нинішних ловів!"
— "Кождий!"
— "Скупиндряга Микулич з Надвірної відхорує те, що котрої з його дочок не стрінуло таке щастє".
— "Як би так сина мала! Князь озолотив би всіх Чагрових. А має тепер чим!"
— "І нам притім перепалоб дещо".
— "Е, то ще завчасно!" сказав якийсь слуга Чагрова. "Настасй що йно від яких двох неділь пропадала з дому на цілий день. Ще не було часу".
— "Добре ні!"
— "Були би Чагрови вдоволені й дочкою. Руриковичівна! Подумай лиш! І з яким приданим! Ні сіло ні впало і посвоячені з Ростисла-вичами, Ольговичами, Мономаховичами! Старий Чагрів з синами може їхати від Галича по Суздаль, від Володимира Волинського по Чернигів і всюди мають свояків на престолах! Тай навіть на чужині не пропадуть: чи в половецькім степі, чи в угорській землі, чи між Німцями, або Варягами, чи в сдмій Византії — лише сказати, що і як! Тож то Чагрови підуть високо!"