Від самого рана дзвонили дзвони й правилися молебні в усіх церквах Теребовлі^ Молився і князь з окруженнєм своїм о побіду для галицьких полкій. Кров била йому в лице. Він ставав щораз більше неспокійний.
А битва розвйралася дальше зовсім правильно. Тільки коло горбка, на котрім стояв головний штаб галицьких військ, можна було запримітити засадничу зміну: щораз менше точок, окутаних курявою, відривалося від того горбка й розбігалося на ріжні сторони, а щораз більше таких точок наближалося до того горбка з ріжних сторін великого боєвища. То начальники поодиноких полків і відділів кінноти, що брали участь в битві, домагалися підмоги з центра. Коло полудня, якраз в часі, коли з церков почали виходити процесії з хоругвами й образами та прямувати на замок, звигнувся до бою весь центр галицьких військ і крик великий покрив боєвище та бив у небо разом з граннєм дзвонів і ревом труб та рогів всіх відділів княжих та разом з димами горіючих осель на сході. На той вид князеви Ярославу похололо в грудях і по мозку шибнула як лід студена думка: се знак переваги київських військ, коли аж центр галицьких полків мусить вирівнувати напір ворожих крил. А що той напір був величезний, видно було також по базнастанній процесії несених і ведених ранних, що від рана напливали через київські ворота Теребовлі.
Сильно загреміли труби й роги всіх полчищ київського центра, за-звеніли кітли й живо замиготіли довгі стіни панцирів, посуваючись в напрямі на захід. Счіпилися. І видно було тільки тумани пороху та крепку суматоху, що тревала так довго, як довго йде піший післанець з Галича до Болшева. Ні одна ні друга сторона не уступала, ні одна, ні друга не мала вже до розпорядимости свіжих резерв. Змагалися. Ціле поле, закрите туманами копоту, рухалося, як живе. Нараз — князь закрив очи рукою; то праве крило галицьких військ очевидно подавалося взад і то дуже скоро, скорше, чим курява, що піднима-лася над полем битви. Вже видно було ряди піхоти, що з поспіхом добігала до перших укріплень города. За нею з— радісним криком бігли київські полки. Боєва лінія, що доси йшла просто з півночі на полуднє, вигнулася виразно на полудневий захід. Битва очевидно добігала до кінця. І сонце клонилося ід западови тай крівавою червеню засипало поле боротьби, над яким уносився крівавий пил борні.
Як людина, що старається затамувати уплив крови з тяжкої рани своєї, так молодий князь Ярослав метнувся з високого замку до перед-них окопів города, щоб рятувати втікаючі полки. Мимо болючої рани гнав на коні, аж земля розступалася. За ним летіли на конях старі дворяни й молоді отроки.
Як летів попри "Гору Трох Хрестів", шибнула йому в бігу думка: сей хрест найблизший замку то хрест осліпленого князя Василька, сей другий то народа, що саме тепер починає платити останню ціну за
Погорину Волость, а сей третий то мій особистий. Що я ще заплачу за неї?
Долетів до передних окопів города на сході мало що скорше як утікаюче праве крило галицьких військ. Дивним дивом був вже зовсім спокійний і не чув жадного болю. Виріжняв навіть поодинокі лиця знако-мих бояр; між иншими побачив похиленого Боринича З великою довбнею в правій і рогатині в лівій руці та з невідступним медведем при боці, що йшов біля него як величезна собака. Великий пес, мішанець з вовком, виглядав при нім як щеня. Між псом і медведем йшов одинокий синок Боринича, що мав усего літ пятнайцять. Перед Бориничем було неприятелів досить рідко; очевидно пересічні люди мали пова-жаннє перед ним і його товариством. Але ті, що напирали на нього, були велитні й очайдухи та спритні шибайголови; вони вже відкись роздобули дивних приладів і напирали з дрекольми та довжелезними гаками.
З боків надбігали вже як шершені, лакомі на добичу, Клобуки з довгими копіями. "Напір мусів бути не аби який, коли й сі два медве-ді втікали", подумав князь, глянувши на Боринича. Смертельна блідість покрила його лице. Спокійними рухами приказав спустити всі зводжені мости на глибоких ровах, залитих водою. Втікаюче військо на вид свого князя стануло й обернулося лицем до неприятеля; немов набрало відваги, бачучи, що кождої хвилі має можність, схоронитися за укріплення города. Неприятельські сили як нестримна повінь лавами підпливали під укріплення міста. Але нім досягнули Галичан, сипнувся на них град величезних стріл, тяжких колод, каміння та оло-вяних куль з многих пращ, самострілів і инших сосудів градних. їх понурому фурчанню завтурували численні крики ранених, і замішаннє піднялося в ворожих рядах. Тоді рушили на них галицькі полки бігом. Князь бачив виразно, як боярин Боринич, усуваючи за себе сина, що зручно метав малою рогатиною понад голову батька, біг наперед і як поруч нього біг ревучи його медвідь.
І сталося щось надзвичайного: за два отченаші трісла міцна звязь панцирних полків Київа на всім лівім крилі його військ і счинилася нечувана суматоха під окопами й стінами Теребовлі. Під западаючий сумерк, серед пекольних криків і стонів розпрягалася битва й чорно-клобуцька кіннота помішана з київськими полками тратувала їх і купами лягала поруч Киян на побоєвищі. Тисячі полонених входили без оружа по зводжених мостах до города й кров Киян та Галичан стікала по камянім бруку Теребовлі. Битва на правім крилі й до половини центра була виграна.
Але в північній части боєвища крик не стихав. Якийсь дивний тупіт долітав аж тут, немовби великі маси військ кудись бігли й заверталися й знов бігли. Земля стогнала важко. Князь вслухувався в той рух і висилав в тім напрямі відділ за відділом; вони тонули в вечірній мряці.
Нараз — крик приблизився разом з темною вже нічю. Але був він якийсь приглушений і слабий. При рудім світлі двох смолоскипів наближався малий відділ на поранених конях з одним-одиноким подертим й окрівавленим прапором, на якім видніли чорні галки.
Князь глянув на той відділ ранених людий і коний: на ліжнику, розпятім між двома кіньми лежав тяжко ранений воєвода Халдієвич. За ним несли тіло його приятеля Гарбуда зі спишської землі. Біля нього йшов з окервавленим, двосічним мечем варяжським молодий Руальд в помятій кольчуЦ, без щита й шолома; праве його лице стікало ще кровю від удару, що захопив його разом з чолом. Він мав сльози в своїх синіх очах і ще дрржав недавним розгаром боротьби. З ним було кількох Варягів, всі поранені. Такої усі инші вояки тої дружини були поранені, а деякі з них ледви на ногах держалися. Між ними були й два наймолодші сини боярина Чагрова — Борис і Лука, Руальдові ровесники. Борис був тяжше ранений і його провадив брат з одним дружинником.