Старий воєвода Халдієвич, почувши від княжого лікаря Жида, що рана князя розятрюється, був з того сильно вдоволений, бо тільки тим сподівався здержати князя від участи в рішаючій битві. О се просила його дуже матір і жінка молодого князя тай він сам був тої думки, що князеви не треба пхатися в вир битви, бо се рівно добре виконає перший ліпший, до бою заправлений, дружинник. Опершися на рукояті величезного варяжського меча, шепотом сказав до лікаря:
— "Чи не міг-би ти ще більше розятрити рану так, щоб князь не міг кілька днів опустити ложа? Його матір і жена й я не забулиб тобі прислуги тої, бо боюся, що він не видержить і возьме участь в битві мимо рани".
— "Я, воєводо, маю тільки лічити рани а не розятрювати їх", відповів старий лікар спокійно, але так рішучо, що старий воєвода перестав його дальше намовляти. Був се його одинокий замірений підступ поза боєвищем. І той не вдався старому рубайлови, що дуже любив "свого" Ярослава.
Теребовль була вже недалеко. Відділ, котрим особисто проводив князь, ішов здовж Водави й Ничви, инші посувалися иншими шляхами. Серед густої мряки розпочався бій передових полків о перехід через ріку Серет. Рано перейшли Кияни ріку, а була тоді мряка така велика, що годі було бачити кінець копія. Та згодом Кияни подалися, боячися окруження і ждали на прихід своїх головних сил. А війська Ярослава вступили в укріплений город, що стояв на західнім березі Гнізни, і розложилися довгими таборами на схід від нього. Головна княжа кватира була в Теребовельськім замку, відки як на долоні видно весь город і поля на схід і полуднє. Відси висилав князь менші й більші відділи на схід і на північ, щоби слідили рухи неприятельських сил, що по малу надтягали з гір Медоборів: очевидно київський князь Ізяслав ждав ще на помічні полки деяких своїх союзників і не хотів без них ставати перед Теребовлею. Се зволіканнє виходило на добре й Ярославу, бо й його сили мали час стягнутися під Теребовль та приготуватися до битви.
Вкінці зсунулися хмари київських військ з гір Медоборів і великим півколесом надтягали під Теребовль. Вони надтягнули від сходу й півночі; наворотниці їх правого крила запалили села Смолянку й Скоморохи та багато инших осель. Опісля станули табором на милю від Теребовлі на горах Дівочій, Дубовій і Вишневій, а на полях між тими горбами й найдальшими укріпленнями Теребовлі розвинули боєву лінію. На правім їх крилі стояли союзні полки: чернигівські, переяславські, волинські й турово-пинські, центр і ліве крило займали київські війська, Чорні Клобуки й часть наємних степових племен становили кінноту, що займала боки й звивалася перед фронтом. Правим крилом київських сил кермував найстарший син Ізяслава, Мстислав, центром і лівим крилом сам Ізяслав. Проти них уставилися галицькі полки, чисельно менші, одначе ліпше уоруженнє й оперте о теребо-вельські укріплення майже зрівнувало їх з неприятелем.
В навечерє битви полководці й бояри обступили молодого князя й просили його, щоб він не брав участи в битві.
— "Ти один у нас", говорили йому, "і молодий ти, ще не нажився на світі. Лишися у теребовельськім замку, а ми самі складатимемо голови свої за волость твою".
Князь, травлений горячкою, що повстала з рани, рішився по короткім опорі, не брати безпосередної участи в битві й остався в замку. Як сонце склонилося ід западови, вийшов на західну замкову терасу й довго дивився в напрямі Галича. Вечір був свіжий, спокійний і .гарний. Останні проміні сонця мов острі списи впилися в заповнені водою рови, що як великі жили окружали замок і блестіли кругом нього. З тих потворних жил немов бухнула кров і багряною червеню розлилася по них, обливаючи також окопи, вали з палісадами, городеькі стіни й дооколичні ліси, рівні степи й далекі крила обох військ, що стояли напроти себе. Нараз та яскрава червень почорніла, як велика рана, захоплена гангриною. І ніч закинула смертельну, чорну паполо-му на оба війська, на город і замкові укріплення. А на тій чорній, окса-мітній паполомі замаячіли тихі світла в цілім городі, немов таємничі знаки якогось дивного письма, якого не можна відчитати. Разом з вогким подихом нічної мряки донісся до молодого князя блеск і дим великих огнищ таборних.
— "Завтра о сій порі не буде вже тих огнищ", подумав Ярослав, "і не буде на світі багато з тих, що їх розкладали".
Тільки одна-одинока думка ворушилася в молодім умі князя: що ворожі сили зорганізовані Великим Князем Київа, матері городів руських, хочуть ослабити волость його, вбиту вузьким клином між Угорщину й Польщу! Се видалося йому злочинним, таким злочинним, що закусив уста й бувби зломав приреченнє, дане боярам, що не возьме сам участи в битві, хоч рана пекла й щеміла. Але пригадав собі слова боярів: "Ти один у нас і молодий..." І велика туга за сином розперла грудь його,— за таким малим, рожевим дитятем, що ви-ростало-б на його очах і було спадкоємцем волостий його, спадкоємцем і сторожем, як виросте. Великим, дужим лицарем в шоломі, що чув-би те саме, що він тепер чує: потребу обстояти й скріпити галицьку волость. Чув себе без того дитяти малим і таким, що мусить берегти свого життя, бодай до якогось часу, бодай до хвилі, коли побачить рожеве личко сина і наступника свого, спадкоємця тяжкого колпака князів галицької землі.
Зрозумів, що завтрішня битва надходить, зближається неминучо, як призначіннє. Ще до сеї хвилі не вірив, що вона направду відбудеться. Але тепер був вже певний того. А на западі стояла темна ніч. Тільки на сході жевріло небо від лун пожарних: то руські війська і їх союзники нищили огнем галицьку волость. Князеви аж серце стискалося на вид тих лун, що стояли на небосклоні.
Пішов до замкових кімнат, але заснути не міг. Щойно над ранком задрімав. Збудив його з півсну голосний рев труб і рогів та биттє в мідяні кітли. Очевидно починалася битва. Молодий князь скоро зібрався і вийшов на східну терасу замку. На лівім березі річки Гнізни відбувався вже великий рух. Крила обох військ, особливож їх легка кіннота, знаходилися в повнім руху, що захоплював щораз дальші ряди. Тупіт великих мас кінноти й шум та приглушений крик доходили аж до замку. Все те покривав рев труб і рогів та проразливе іржаннє коний і звенкіт кітлів. Над крилами обох військ піднялася курява пороху, з котрої видніли обі боєві прапори. Князь Ярослав в окруженню кількох дворян і отроків приглядався своїй першій битві зі запертим віддихом. Вона розвивалася правильно. По опадаючій куряві й стишенім тупоті можна було вносити, куди борючі маси тяжкої кінноти розходилися, щоби знов наперти на себе з розгоном. Тут і там можна було крізь тумани пороху доглянути, як уже й поодинокі полки піхоти починали вдаватися в битву то з кіннотою, то з ворожими піхотинцями. Але центри обох військ все ще стояли неподвижно, а довгі ряди їх панцирів блестіли на сонці як стіни зі срібних блях. В середині центра галицьких військ видно було сугорб, обставлений прапорами. Там стояв головний штаб під проводом старого воєводи Халдієвича. Від нього разураз відривалися точки куряви: то бігли гонці з приказами. Вслід за кождим таким рухом одної точки, окутаної курявою, наступав більший рух; то йшли до битви свіжі полки.