— "А той дружинник, що мене тут привіз?" не стерпів молодий хлопець, щоб не запитати.
— "Так, мій боярин, що так само як ти називається, був одинокий з моїх людий, але він шукав там тільки за грамотою, яку віз боярин Микулич і більше за нічим. За те, що він був там, виплатять тобі заразом твої гроші".
Дворянин, що привів до кімнати Мирослава, виплатив йому дві гривни.
Мирослав щиро подякував берладському князеви й попросив ще
о дозвіл, виїхати з города до Византії.
— "Запровадити його до боярина Крушини!" сказав князь. "Даю дозвіл на виїзд".
Мирослав знав, що перед літами втік з галицької тюрми його стрий, котрому князь Володимирко казав відтяти праву руку. Але сей Крушина мав обі руки й виглядав розмірно молодо. Коли привели його до боярина Крушини, Мирослав приглядався йому докладно й вкінці по полагодженю своєї справи з виїздом, відважився запитати:
— "Чи ви не зустрічали галицького втікача Мате я Крушини, що перед двайцяти роками втік з тюрми Володимирка?"
Боярин видивився на нього й запитав:
— "А тобі на що сего знати?
— "Бо я його братанич".
— "Ти?"
— "Так, я. Називаюся Мирослав Крушина син Івана. Але мій батько не був ще тоді жонатий, як утікав стрий і мене ще тоді не було на світі".
— "Не знаю твого стрия", відповів по надуманню боярин. Але Мирославу здавалося, що він мусів його знати, хто зна, чи не з побратимства не помінялися назвищами.
Мирослава знов положили на сани, повні сіна, але тепер уже старанно прикрили кожухами, хоч поралися коло нього самі Половці, що нерозуміли його бесіди. Тільки таких вибрав той дивний боярин Крушина, що вибрався й сам супроводжувати його. Як виїхали за город, він присівся до Мирослава й сказав:
— "Я твій стрий, дитино!"
— "Не може бути! Деж, мій стрий не має правої руки", крикнув Мирослав.
— "І я її не маю". Кажучи се, взяв себе лівою рукою за праву, котра була безвладна й переконав про се Мирослава.
— "Мій стрий мусить бути старий".
— "Бурливе житє, дитино, держить чоловіка молодим".
— "Що сталося з моїм молодшим від мене хлопцем, тим, що скочив за мною в дебру?"
— "Досить ти маєш оленячі ноги, але його ще ліпші. Він не тільки добре скочив той раз, але ще порався коло тебе, аж поки ми не зблизилися. Опісля вибіг на верх і довго дивився, що з тобою роблять. Але зловити ми його не могли. Не бійся, такий не пропаде!"
Мирослав дуже втішився тою вісткою. Боярин бачучи, як дуже обходить Мирослава доля його Стефана, нарочно затаїв перед ним, що на слідах молодого замітили поважні кроваві пятна. Що сталося з иншими не знав.
Опісля почав боярин оповідати, що він перебув від хвилі утечі з рук галицького князя, як утікав горами, як дібрався до Византії, як ходив до Святої землі, до Господнього гробу, як скитався по світі, аж вступив на службу до берладського князя, котрого дуже хвалив. Мирослав був вже прихильником того князя, але ні словечка не зрадив тайни, яку віз. Він привязався До неї як матір до дитини, при якій богато витерпіла. Боярин докладно випитувався про свого брата й його жінку та дітий, про сусідів, з яких уже богато поумирало й про ровесників, про відносини в Галичі та дуже тішився, коли Мирослав
5 1540-1 заявив йому, що новий князь позволить йому напевно відвідати Галич і навіть жити в нім.
81
— "Жити буду вже тут", відповів боярин, "але поїду відвідати вас".
І не счулися, як перед ними замаячіли засипані снігом окопи Текучі. Боярин мусів відси вертати, але передав Мирослава в опіку зна-комим купцям, що мали внедовзі їхати до Византії.
Мирославу здавалося, що все те один дивний сон, що він пережив. Але обвязана нога пригадувала йому, що се була дійсність. За той час вона вже троха згоїлася й Мирослав міг з трудом помалу ходити. В Текучій перебрався й нетерпеливо очікував виїзду до Византії. Вкінці прийшов той день і він вирушив в дорогу, перебравшися в нову одіж, яку подарував йому стрий.
З тої подорожі остали йому в тямці Дунай і снігом завіяні гори Балкани тай красна грішниця, золота Византія. Приїхав до неї на сам Йордан рано й бачив всю велеліпність византійських церковних торжеств. У Византії примістився при кольонії галицьких купців, що жили там постійно. Вони вказали йому спосіб як дістатися на послухане до цісаря. Грамоту мусів передтим віддати великому печатникови. Зараз на другий день покликали його до цісаря Мануї-ла, що галицьких купців дуже здивувало ізза скорости.
— "Тут не Галич, де до князя кождий має доступ", говорили.
Мирослав дуже був цікавий на те, як виглядає принятя на дворі,
з якого походила матір його князя. І на самого цісаря Мануїла був цікавий. Для того від рана ждав нетерпеливо. Коло полудня впровадили його до цісарських кімнат чотири прагматевти, а вели його через "салю кандидатів" і салю, де іменуються магістри, опісля через салю, звану "золотою рукою" до портику августеона, де казали йому ждати. За якої пів години прийшов великий майстер церемоній і повчив його, що перед цісарем Византії треба впасти на коліна. Мирослав не відповів на те нічого, але в дусі сказав собі: "Хиба трутите мене, инакше не впаду!" По тій науці попровадили його через абсиду, гіпподром і внутрішні переходи августеона до салі трофеїв, а відтам до салі Юстиніянової, де на підвисшеню засланім червоним шовком стояв великий трон імператорський, а з боку золоте крісло, а дальше під двома запонами срібні органи, яких Мирослав ще ніколи не бачив і не знав, що се таке. В саді ждали вже на послуханя ріжні достойники й чужі посли. По якімсь часі увійшла ці-сарева й сіла на золотім кріслі, а за нею увійшов кубукліон, зоста, жінки магістрів, патриціїв, преторів, протоспатаріїв і спатаріїв, спата-рокандидатів і кандидатів. Щойно тоді увійшов імператор Мануіл в окруженю достойників і сів на великім троні. Всі прибувші впали перед ним на коліна, а Мирослав так задивився на все те, що навіть якби був не постановив собі, не падати на коліна, бувби не впав. По-рівнуючи всю пишноту й богатство византійського двора з княжим замком в Галичи, котрий доси представився йому як верх усего, що гарне й величаве, дивувався, як знаменито приноровилася до нових обставин матір Ярослава, княгиня Евдокія і щойно тут полюбив її за те. Саме пригадував собі, як слушно замітив про неї князь Іван, що вона "стала наша", коли незамітно приступили до нього два дверники й препозит тай давали йому з обуренєм знаки, щоби впав на коліна. Мирослав також обурився їх приказом і сказав до них досить голосно, що його болить ще нога.