З такими думками перележав до рана. Весь час думав над тим, чи не давалося-би знищити грамоти. Але боявся, чи його не підглядають крізь отвори в дверох. Кілька разів був певний того. Волів отже не роздирати одежі.
Над раном задрімав. Але зараз скрипнули двері й якийсь дружинник приніс йому кусень ячмінного хліба тай води в посудині, мовчки поклав се коло нього й вийшов, замкнувши двері на ключ.
За які дві години увійшло чотирьох дружинників з ношами, а пя-тий з мечем в руці, видно їх начальник. Поклали його на ноші й почали нести.
На вулиці Берладі побачив тепер Мирослав великий рух: ішли й їхали всілякі відділи дружинників, Половців, Чорних Клобуків, Греків, Угрів і Волохів, ішли то гуртами то поодиноко якісь дико виглядаючі люди, що жалібно з під лоба споглядали на ряди купецьких возів. Бачучи тих г'ольтіпак і всю ту збиранину з ріжних сторін світа, зрозумів, що її може втримувати в сякім-такім порядку тільки жах. І ті кістяки, що висіли при городських воротах, видалися йому тепер зовсім оправдані й навіть потрібні. Побачив якусь процесію поган зі жрецем, перед яким несли гарного хорта, мабуть жертву для ідола. На хвилю здавалося йому, що замітив вози галицьких купців. Обернувся лицем до лежанки, бо не хотів, щоби знакомі бачили його в такім стані.
На краю города піднимався на сугробі княжий замок, окружений окремими частоколами й ровами. При нім стояла велика сторожа. На подвірях снувалися дружинники. Запримітив між ними обох слуг Скелідзеса. Його внесли до великої кімнати без ніяких уряджень. В ній куняло кільканайцять постатий в ланцухах і кайданах, а при кождій стояло по двох дружинників. Поклали його на землю й він ждав на свою чергу.
Сусідні двері відчинялися що якийсь час і приходив якийсь дворянин та мовчки показував на одного зі закованих. І його вели. Вкінці прийшла черга й на Мирослава та понесли його через ряд кімнат і коридорів. Внесли його в якусь більшу, ясну кімнату й очам його представився такий вид:
За столом на скромнім, тисовім кріслі, покритім багряним покривалом, сидів в княжім колпаці чоловік, літ около сорок пять, або й більше з енергічним виразом лиця, властивим всім скитальцям. Мирослав пізнав його відразу, хоч бачив перший раз: то був пострах галицького боярства — князь Іван Берладник, внук Володаря, подібний з лиця й рухів до Ярослава свого первого брата, тільки той не мав затиснених уст і такого завзяття, як цей. По обох сторонах його судейського крісла стояло дванайцять дружинників з червоними щитами й рогатинами, самі добирані, величезні ростом мужчини; між ними були й Половці й Волохи. На столі перед ним лежала якась замарена книга. Певно "Руська Правда", подумав Мирослав; "но. він мабуть не дуже її держиться".
Мирослава поклали з лежанкою на землю на середині кімнати й йому зробилося приємно від огню, що горів у всіх чотирьох рогах її. Почав на руках підноситися на лежанці, щоб усісти. Князь Іван махнув рукою, що може лежати й запитав уриваним, твердим голосом:
— "Хто ти?"
Мирослав таки сів і відповів голосно:
— "Я Мирослав Крушина отрок на дворі галицького князя Ярослава".
По лиці князя Івана перенеслася легка хмара. Він питав дальше:
— "З ким, куди й по що ти їхав?"
— "Я їхав з посольством галицького князя до Византії, щоби там покласти надгробний камінь на могилі покійного батька мого, але в горах Арделю напали на нас твої люди, княже, побили й зрабу-вали також у мене все, що я мав".
— "Чи ти син галицького боярина?"
— "Ні, я син купця Івана Крушини, родом з Галича".
— "Віднести його до вязниці!" приказав князь і чотири дружинники, що стояли весь час біля Мирослава, схопили в руки його лежанку.
— "Мені спішно — до Византії, княже!" закричав Мирослав підносячи обі руки в гору з просьбою.
Князь усміхнувся на пів здивовано, на пів глумливо й відповів:
— "А мені, отроче галицького князя, спішно до Звенигорода, але ще годі йти... Можем оба тут лишити свої кости..."
Дружинники здержані відповідю князя, станули на хвилю. З того скористав Мирослав і голосно сказав:
— "Алеж я маю тут свідків на те, що правду кажу!"
— "Так?! Тут? Хтож вони?" запитав зі здивуванєм князь.
— "Два слуги Грека Скелідзеса, купця Галича. Вони є тут, у замку!"
Князь недавно переслухував їх, пізнався на тих грабіжних лисах і розоружений таким предложенєм, сказав:
— "Поставте його! Побачимо, що вони тобі посвідчать! Прикликати тут тих двох Греків, що недавно були!"
Два биричі вискочили з кімнати.
Князь встав і підійшов до вікна та довго дивився на снігом засипані поля. Потому приступив до одного зі своїх дружинників, взяв від нього рогатину, приступив до огнища й поранив нею горіюче дерево, опісля власноручно докинув кілька сухих полін і віддав рогатину дружинникови.
Мирославу чомусь приємно зробилося на той вид. Він подумав: "Ярослав не зробив-би того в присутности чужих". Взагалі сей князь-ізгой дуже припав йому до вподоби, може тому, що ждав побачити щось страшного, а приємно розчарувався.
Биричі привели двох Греків, що дрожали зі страху; кланяючися до землі, поступили кілька кроків наперед і впали на коліна.
Князь показуючи на Мирослава запитав одного з них:
— "Хто він?"
— "Дворянин галицького князя", відповів Грек дрожачим зі страху голосом.
— "Якто: дворянин?! Чи мав який уряд на княжім дворі?"
— "Був отроком у матері князя Ярослава".
— "Ааа", сказав князь Іван півголосом, не мов виключно до себе, "при княгині, що стала нашою, коли її чоловік став підступним Византійцем".
— "Чий він син?" питав дальше.
'— "Міщанина Івана Крушини, що помер у Византії".
— "Можете вийти!" Греки врадувані зірвалися на рівні ноги й кланяючися до землі вийшли так само, як прийшли.
Лице князя розяснилося троха. Він звернувся до Мирослава:
— "Кілько гроший забрали в тебе ті люди, що ти їх називаєш моїми, не знаючи навіть, що моя власть не сягає аж там?"
— "Дві гривни сріблом. Я позичив пять у Скелідзеса, але добре, що три лишив матері".
— "Чому добре?"
— "Бо булиб усі пять пропали".
— "Виплатити йому дві гривни сріблом", звернувся князь до того дворянина, що впровадив Мирослава. "А ти, мій сину, знай, що люди Берладського князя не забирають нічого в галицьких містах. Се не були мої люди".