Бабця-Ружа усміхнулась і якось нерішуче нахилилась до мене, аби поцілувати у щоку. Одначе не зважилася і поглядом попросила дозволу.
— Гаразд. Цілуйте. Я нікому не скажу. Не хочу псувати Вам репутацію колишньої кечистки.
Вона губами торкнулась моєї щоки, і мені стало приємно, я відчув тепло і поколювання, запахло пудрою і милом.
— Коли Ви прийдете знову?
— Я маю право приходити не частіше двох разів на тиждень.
— Це неможливо, Бабцю-Ружо! Я не хочу чекати три дні!
— Такі правила.
— Хто розробляє правила?
— Лікар Дюссельдорф.
— У даний час лікар Дюссельдорф кладе в штани, коли мене бачить. Попросіть у нього дозволу, Бабцю-Ружо. Я не жартую.
Вона, вагаючись, подивилася на мене.
— Я не жартую. Якщо Ви не приходитимете до мене щодня, я не писатиму Богові.
— Я спробую.
Бабця-Ружа вийшла, а я розплакався.
Досі я й гадки не мав, наскільки потребував допомоги. Досі я не усвідомлював, наскільки я хворий. Уявивши, що більше не бачитиму Бабцю-Ружу, я усвідомив це, і по моїх щоках покотилися пекучі сльози.
На щастя, у мене було трохи часу, щоб до її повернення опанувати себе.
— Усе влаштувалось: я отримала дозвіл. Протягом дванадцяти днів я можу провідувати тебе щодня.
— Мене і тільки мене?
— Тебе і тільки тебе, Оскаре. Дванадцять днів.
Не знаю, що зі мною сталось, але знову навернулися сльози і мене затрясло. Хоч я й знаю, що хлопці не повинні плакати, тим паче я, зі своєю яйцеподібною головою, несхожий ні на хлопця, ні на дівчину, а скоріше на марсіанина. Але нічого не міг вдіяти. І ніяк не міг зупинитися.
— Дванадцять днів? Усе настільки погано, Бабцю-Ружо?
Їй на очі також навернулись сльози. Вона стримувалася. Стара кечистка заважала колишній дівчині розплакатися. Це було так мило, що трохи мене розважило.
— Який сьогодні день, Оскаре?
— Що за питання! Ви не бачите мого календаря? Сьогодні 19 грудня.
— У моїй країні, Оскаре, існує легенда, яка стверджує, що протягом дванадцяти останніх днів року ми можемо спрогнозувати погоду на дванадцять місяців наступного року. Треба спостерігати за кожним днем, щоб отримати картину місяця в мініатюрі. 19 грудня характеризуватиме січень, 20 — лютий, і так далі, аж до 31 грудня, яке передвіщатиме грудень наступного року.
— Справді?
— Так каже легенда. Легенда про дванадцять чародійних днів. Я хочу, щоб ми з тобою зіграли в неї. Особливо ти. Від сьогодні ти спостерігатимеш за кожним днем, кажучи собі, що цей день дорівнює десятьом рокам.
— Десятьом рокам?
— Так. Один день дорівнює десятьом рокам.
— Значить, через дванадцять днів мені виповниться сто тридцять років!
— Так. Уявляєш?
Бабця-Ружа поцілувала мене (я відчував, що вона увійшла в смак), а потім пішла.
Так от, Боже, сьогодні вранці я народився, хоча усвідомив це не одразу. Це стало зрозуміліше ближче до полудня. Коли мені виповнилося п'ять років, я почав себе усвідомлювати, але виграв небагато, бо дізнатися про свій стан. Зараз увечері мені десять, це — вік розуму. Тому у мене прохання: коли ти маєш щось сповістити мені, як оце опівдні, на мої п'ять років, роби це не так брутально. Дякую.
До завтра, цілую,
Оскар.
P.S. Хотів у тебе дещо попросити. Я знаю, що маю право лише на одне бажання, але те, яке я щойно висловив, це заледве чи бажання, радше побажання.
Я згоден, щоб ти прийшов до мене. У мою свідомість. Гадаю, це виглядатиме вражаюче. Було б добре, якби ти зробив це для мене. Я приймаю з восьмої години ранку до дев'ятої вечора. Решту часу я сплю. Іноді через ліки я час від часу дрімаю навіть удень. Але якщо ти застанеш мене у такому стані, не вагайся — буди. Було б дурістю розминутися на якусь хвилину, хіба ні?
Дорогий Боже,
Сьогодні я пережив юність, і не все минуло гладенько. Отака от історія! Я мав купу клопотів зі своїми товаришами та батьками, і все через дівчат. Зараз увечері я не шкодую, що мені двадцять, бо можу собі сказати, ух, найгірше вже позаду. Статеве дозрівання — красненько дякую! Одного разу цілком достатньо!
Передусім, Боже, хочу зауважити, що ти не прийшов. Сьогодні, через проблеми статевого дозрівання, я дуже мало спав, тож не повинен був тебе проґавити. І потім повторюю ще раз: якщо кунятиму — поторсай мене.
Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була вже тут. За сніданком вона розповідала мені про свої бої з Королівською Цицькою, бельгійською кечисткою, яка щодня поглинала по три кілограми сирого м'яса, заливаючи його бочкою пива; казали, що Королівська Цицька, через бродіння м'яса у пиві, найбільше вражала своїх суперників смородом із пащі та що завдяки йому, і тільки йому, вона клала їх на лопатки. Щоб її перемогти, Бабці-Ружі довелося вигадати нову тактику: натягнути просочений лавандою каптур і назватися Шорницею з Карпантра. Кеч, щоразу підкреслює вона, вимагає м'язів і на мізках.
— Кого ти по справжньому любиш, Оскаре?
— Тут, у лікарні?
— Так.
— Шинку, Ейнштейна і Поп Корна.
— А серед дівчат?
Це запитання загнало мене на слизьке. Я не хотів відповідати. Але Бабця-Ружа чекала, а клеїти дурня перед кечисткою міжнародного рівня надто довго не можна.
— Пеггі Блу.
Пеггі Блу — це блакитна дівчинка. Вона живе у передостанній палаті наприкінці коридору. Вона мило посміхається, але майже не розмовляє. Немов фея, яка на короткий момент зупинилася перепочити в лікарні. У неї складна хвороба, хвороба блакиті, проблема крові, яка мусить, але не тече до легень і раптово надає всій шкірі блакитного відтінку. Вона чекає на операцію, яка зробить її шкіру рожевою. Як на мене, то надаремно, Пеггі Блу дуже гарно в блакитному. Навколо неї панують світло й тиша. Коли до неї підходиш, виникає враження, що ти заходиш до каплиці.
— Ти сказав їй про це?
— Не можу ж я отак стати перед нею і сказати: "Пеггі Блу, ти мені дуже подобаєшся".
— Чом би й ні?
— Я навіть не знаю, чи їй відомо, що я існую.
— От тобі ще одна причина.
— Ви бачили, яка у мене голова? Їй мали б подобатися прибульці з інших планет, а я в цьому не впевнений.
— Як на мене, Оскаре, ти дуже гарний.
Тут Бабця-Ружа пригальмувала нашу розмову. Приємно чути такі речі, ти тремтиш, не знаєш, що й відповісти.
— Не хочу зваблювати лише своїм зовнішнім виглядом, Бабцю-Ружо.