Так і є! Вони були там. З-за дверей долинали голоси. Оскільки спускання сходами виснажило мене, я витратив кілька секунд, щоби перевести подих, отоді все й зіпсувалося. Я почув те, чого не повинен був чути. Мама ридала, лікар Дюссельдорф повторював: "Ми спробували все, повірте, ми все спробували", а тато відповідав здавленим голосом: "Я не сумніваюсь, лікарю, не сумніваюсь".
Я стояв, притулившись до залізних дверей. І не знав, що було холоднішим: метал чи я.
Потім лікар Дюссельдорф запитав:
— Хочете обняти його?
— Мені забракне мужності, — сказала мама.
— Не треба, щоб він бачив нас у такому стані, — додав тато.
Отоді я зрозумів, що мої батьки — це двоє легкодухів. Гірше, двоє легкодухів, які й мене вважають легкодухом!
Оскільки в кімнаті загрюкали стільцями, я здогадався, що вони зараз вийдуть, і відчинив перші-ліпші двері.
Ось так я й опинився у комірчині для віників, де провів решту ранку, бо, можливо, тобі це невідомо, Господи, але комірчини для віників відчиняються не зсередини, а ззовні, наче є загроза, що вночі віники, відра та ганчірки повтікають!
Втім, перспектива бути зачиненим у темряві мене не турбувала, бо я більше не хотів нікого бачити, а ще ноги й руки не слухалися мене після перенесеного шоку, якого мені завдало те, що я почув.
Близько дванадцятої я відчув, як поверхом вище почалась метушня. Я слухав кроки, тупотіння. Потім зусібіч залунало моє ім'я:
— Оскаре! Оскаре!
Я втішався тим, що чую, як мене кличуть, і не відповідаю. Мені хотілось дозолити всьому світові.
Потім я, здається, трохи поспав, а тоді почув човгання дерев'яних підошов на черевиках пані Н'да, прибиральниці. Вона відчинила двері, і тут ми справді налякали одне одного, закричали, як навіжені: вона — тому, що не очікувала знайти мене тут, а я — тому, що не пам'ятав, наскільки вона чорношкіра. Ні того, що вона могла кричати так голосно.
Потім настало справжнє стовпотворіння. Збіглися всі: лікар Дюссельдорф, старша медсестра, чергові медсестри, інші прибиральниці. Замість того, щоб, як я думав, насварити мене, вони почувалися винними, і я зрозумів, що треба негайно використати ситуацію.
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Де ти був, Оскаре? Як ти себе почуваєш?
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Чого ти заліз у цю комірчину? Ти за кимсь стежив? Ти щось почув?
— Хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Випий води.
— Ні, хочу бачити Бабцю-Ружу.
— З'їж шматочок…
— Ні. Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
Я був, як граніт. Скеля. Бетонна стіна. І на те не було ради. Я навіть не слухав, що вони там казали. Я хотів бачити Бабцю-Ружу.
На відміну від своїх колег, лікар Дюссельдорф виглядав розгубленим через те, що не міг на мене вплинути. Нарешті, він здався.
— Знайдіть цю жінку!
Тоді я погодився відпочити і трохи поспав у своїй палаті.
Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була поряд. Вона усміхалась.
— Браво, Оскаре, твоя витівка виявилася вдалою. Вони отримали такого ляпаса. Як результат — тепер вони мені заздрять.
— Що нам до того.
— Вони хороші люди, Оскаре. Дуже хороші люди.
— Мені байдуже.
— Що трапилось?
— Лікар Дюссельдорф сказав моїм батькам, що я помру, і вони втекли. Я їх ненавиджу.
Я все докладно їй розповів, як оце тобі, Господи.
— Гмм, — мовила Бабця-Ружа, — це мені нагадує турнір у Бетюні проти Сари Гоп-Скок, кечистки з намащеним олією тілом, вугрем рингів, акробатки, яка билася майже голою і вислизала з рук, коли її намагалися обхопити. Вона билась лише у Бетюні, де щороку вигравала кубок Бетюна. Як я його жадала, той кубок Бетюна!
— І що ж Ви зробили, Бабцю-Ружо?
— Мої друзі сипнули на неї борошно, коли вона підіймалася на ринг. Олія з борошном дають непогану масу, щось на зразок сухарів для панірування. Трьома захватами і двома кидками я поклала її на килим, цю Сару Гоп-Скок. Після мене її називали вже не вугрем рингу, а панірованою тріскою.
— Вибачте, Бабцю-Ружо, я не бачу зв'язку.
— Зате я бачу його дуже добре. Завжди є вихід, Оскаре, завжди десь є мішок борошна. Ти маєш написати Богові. Він сильніший за мене.
— Навіть у кечі?
— Так. Навіть на кечі Бог розуміється дуже добре. Спробуй, мій любий. Від чого ти найбільше страждаєш?
— Я ненавиджу своїх батьків.
— Тоді ненавидь їх дуже сильно.
— І це мені кажете Ви, Бабцю-Ружо?
— Так. Ненавидь їх дуже сильно. Матимеш кістку, щоб гризти. Коли ж ти її згризеш, то побачиш, що воно того не варте. Розкажи все це Богові у листі й попроси його прийти до тебе.
— Він може пересуватись?
— Певною мірою. Не часто. Точніше рідко.
— Чому? Він також хворий?
По тому як Бабця-Ружа зітхнула, я зрозумів, що вона не хоче мені сповіщати, що ти, Господи, також нездужаєш.
— Оскаре, батьки коли-небудь говорили з тобою про Бога?
— Облиште. Мої батьки придурки.
— Звичайно. Але чи вони коли-небудь говорили з тобою про Бога?
— Говорили. Лише один раз. Аби сказати, що вони в нього не вірять. Вони вірять тільки у Діда Мороза.
— Вони настільки дурні, Оскарику?
— Ви навіть не уявляєте! Одного разу, коли я повернувся зі школи і заявив, що годі мене дурити, бо, як і всі мої товариші, я знаю, що Діда Мороза не існує, у них був такий вигляд, ніби вони з неба впали. Оскільки я був розлючений, бо на перерві виглядав кретином, вони заприсяглися, що ніколи не збирались мене обманювати, що самі щиро вірили в існування Діда Мороза і що їм дуже прикро — отакої — прикро дізнатися, що це не так! Кажу ж Вам, Бабцю-Ружо, двоє справжніх недоумків!
— Отже в Бога вони не вірять?
— Ні.
— І це тебе не заінтригувало?
— Якби я цікавився тим, що думають придурки, то не мав би часу на те, що думають люди розумні.
— Твоя правда. Але той факт, що твої батьки, як ти вважаєш, придурки…
— Авжеж. Вони справді придурки, Бабцю Ружо!
— Якщо твої батьки, які помиляються, не вірять у Бога, то чому б тобі не повірити у нього і не попросити навідатись до тебе?
— Гаразд. Хіба Ви не казали, що він прикутий до ліжка?
— Ні. Просто в нього своєрідна манера приходити в гості. Він сяйне думкою. У свідомості.
Це мені сподобалось. Я подумав, що це круто. Бабця-Ружа додала:
— От побачиш, його візити дуже допомагають.
— О'кей. Я поговорю з ним. Зрештою, наразі єдине, що мені допомагає, — це ваші відвідини.