Він підвівся і підійшов до будинку. Піднявся на веранду. Перед дверима він зупинився і прислухався. Як і раніше — тиша. Будинок був абсолютно безмовний.
Надто безмовний.
Олгем нерухомо стояв на веранді. Всередині було тихо. Чому? Це був маленький будинок; за кілька футів від нього, за дверима, певно, стоять Мері і доктор Чемберлен. Але він нічого не чув, ні звуку голосів, нічого взагалі. Він подивився на двері. Ці двері він відчиняв і зачиняв тисячу разів, щоранку і щовечора.
Він взявся за ручку. Потім раптом передумав і подзвонив.
Дзвоник пролунав десь у глибині будинку. Олгем усміхнувся. Почувся рух. Мері відчинила двері. Як тільки він побачив її обличчя, він усе зрозумів.
Зірвавшись з місця, він кинувся в кущі. Офіцер служби безпеки згріб Мері з проходу, стріляючи повз неї. Кулі прошили кущі. Олгем заскочив за ріг будинку. Потім побіг у темряву. Спалахнув прожектор/його промінь нишпорив десь позаду.
Він перебіг дорогу, переліз через огорожу. Стрибнувши вниз, побіг заднім двором. Перегукуючись, слідом бігли офіцери служби безпеки. Олгем важко дихав, його груди роздувались, як міх.
Її обличчя… Він одразу все зрозумів. Стиснуті губи, переляканий погляд в очах. А якби він зайшов, штовхнув двері і зайшов?!
Вони перехопили його розмову і, як тільки він скінчив говорити, примчали сюди. Напевно, вона повірила їм. Сумніву немає — вона теж думала, що він робот.
Олгем біг далі і далі. Він одірвався від переслідувачів, лишивши їх далеко позаду. Бігуни вони були явно погані. Він виліз на гору і скотився вниз по протилежному схилу. За мить він міг би знову бути на кораблі. Але куди ж податися тепер? Він уповільнив біг і зупинився. Олгем вже бачив корабель, силует якого, вимальовувався на тлі неба на тому ж самому місці, де він покинув його.
Житлові квартали лишились позаду; він опинився на околиці пустища, а далі вже ліс і ліс. Він перейшов через поле і зайшов у посадку. Коли Олгем прямував до корабля, люк його відчинився. Вийшов Пітерс, його постать було чітко видно в освітленому прорізі. В руках у нього був крупнокаліберний пістолет. Олгем умить зупинився, завмер.
Пітерс роззирнувся, вглядаючись у темряву.
— Я знаю, що ти десь тут, — крикнув він. — Виходь, Олгеме. Ти в оточенні служби безпеки.
Олгем не ворухнувся.
— Послухай. Скоро ми спіймаємо тебе. Безперечно, ти досі не віриш, що ти робот. Твоя розмова з жінкою підтверджує, що ти досі під ілюзійним впливом своєї штучної пам'яті. Але ти — робот! Ти є той самий робот і у тебе всередині бомба. Щомиті ти, хтось інший, будь-хто може вимовити ключову парольну фразу. Коли це станеться, бомба знищить все на багато миль навкруги. Комплекс проектних розробок, та жінка і всі ми загинемо. Ти розумієш?
Олгем нічого не відповів. Він слухав. Переслідувачі прочісували ліс, підходили дедалі ближче.
— Якщо ти не вийдеш, ми все одно впіймаємо тебе. Це буде лише справою часу. Ми вже не збираємось відвозити тебе на Місяць на базу. Тебе знищать при першій появі і нам доведеться ризикувати тим, що бомба вибухне. За моїм наказом сюди прибули всі вільні працівники служби безпеки. Дюйм за дюймом прочісується вся місцевість. Ти нікуди не дінешся. Цей ліс оточений озброєними людьми. Тобі лишилось приблизно шість годин, доки ми обшукаємо останній клаптик землі.
Олгем пішов геть. Пітерс продовжував говорити; він не помітив його. Було дуже темно, щоб можна було щось роздивитись. Але Пітерс мав рацію. Йому нікуди йти. Він за містом, на околиці, де починався ліс. Він міг переховуватись деякий час, але його все одно схоплять.
Це справа часу.
Олгем тихо пробирався лісом. Миля за милею, кожен клаптик землі округу був відміряний, оголений, обшуканий, обстежений, оглянутий. Переслідувачі невпинно наближалися, стискаючи кільце.
Що лишалось робити? Він втратив корабель, — єдину надію на порятунок. Вони були в його оселі; дружина була разом із ними, переконана, безперечно, в тім, що справжнього Олгема вбито. Він стис кулаки.
Десь неподалік лежав розбитий, схожий на голку корабель інопланетян і в ньому мали бути залишки робота. Десь тут, поблизу, корабель зазнав катастрофи, впав і розбився. А розтрощений робот знаходився в ньому.
У нього з'явилась слабка надія. А що, якби він міг відшукати уламки? Якби він міг показати їм місце катастрофи, залишки корабля, робота…
Але де? Де ж його шукати?
Він рушив далі, заглибившись у роздуми.
Можливо, десь тут, неподалік.
Корабель мав здійснити посадку поблизу проектного комплексу, і робот, згідно з планом, мав подолати решту шляху пішки. Він піднявся на пагорб і подивився навкруги. Повалений і згорілий. Може, в цьому крився якийсь натяк, ключ до розв'язання? Може, він колись читав або чув про це? Десь поруч, щоб можна було дійти пішки. Якесь самотнє місце, безлюдний закуток.
Раптом Олгем усміхнувся. Повалений і згорілий…
Саттонський ліс.
Він пішов швидше.
Був ранок. Сонячне проміння проникало крізь повалені дерева і падало на людину, що, пригинаючись, пробиралась краєм галявини. Час від часу Олгем піднімав голову і прислухався. Вони були зовсім близько, лишались хвилини. Він усміхався.
Внизу під ним, розкидана між обвуглених пеньків, лежала купа понівечених уламків. Вони тьмаво поблискували на сонці. Йому не важко було відшукати це місце. Він добре знав Саттонський ліс; ще молодим багато тут мандрував.
Він знав, де шукати місце катастрофи. Тут, на рівнині, стирчав пагорб. При зниженні і заході на посадку у корабля, не обізнаного з рельєфом місцевості, майже не було шансів обминути його. І ось тепер він сидів навкарачки, дивлячись на корабель, або на те, що від нього лишилось. Олгем підвівся. Він чув, як вони наближаються, розмовляючи між собою.
Він напружився. Все залежало від того, хто першим його побачить. Якщо Нельсон — тоді шансів немає. Нельсон одразу вистрілить. Він буде мертвим раніше, ніж вони побачать корабель. Якби він мав час крикнути, стримати їх на хвилину, — це все, що було йому потрібно. Як тільки вони побачать корабель, він буде врятований.
Але якщо вони перш вистрілять…
Тріснула обвуглена гілка. Поволі ступаючи, з'явилася постать. Олгем набрав повні груди повітря. Лишались лічені секунди, можливо, останні секунди в його житті. Він підняв руки, пильно придивляючись.