— Чому сидиш у темряві? — спитав послушник. — Я ж приніс тобі свічок.
— Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, — відказав Єпіфаній, — то це ще не означає, що у свічці його немає. Є в ній здатність загорітися, і світить вона внутрішньою силою своєю, я бачу той пломінь. Тільки стовпець воску без гноту ніколи не спалахне.
— Гноти у свічках, які я тобі приніс, суть. Чом не засвітиш, щоб розігнати довкруж темряву?
— Немає вогню у мене, я втратив вогонь.
— Принесу тобі…
— Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути у своє серце Бога.
— Блюзніриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?
— Бога в мене відбирали все життя… Я, хлопче, родом з Кам'янки, що біля Фастова. Батько мій був богомільний, навчив мене письма, і скоро я вивчив напам’ять псалтир і часословець. До чернецтва готувався змалку: обідав лише в неділю й середу, спав на холодній долівці… Потім закінчив Київську духовну семінарію і став постником у Києво–Печерській лаврі. Поглинав я духовні книги і намагався не бачити, що діється довкола. Але бачити мусив: ченці навіть у піст йшли вечорами на чай, вони там їли поросята й карасі та гасили тлусті яства слив’янками і малинівками… За такою трапезою застав я одного разу самого ігумена Ал— лілуя і скрикнув: "Таж піст, ваше преосвященство!" А він, підхмелений, відказав мені бзсоромно: "Для прохвоста нема поста!" А в шафах, де одежа, я бачив зачинених жінок для похоті… Був я книгодержцем у ігумена Аллілуя, їздив з книгами по хуторах святої Лаври і зрів страшну людську нужду. Я плакав перед образом Богородиці, прикрашеним діамантами: діво Маріє, а де твоя правда: люди з голоду мруть, а твій образ у золоті!.." Я втік із Лаври і пішов учитися в Києво–Могилянську академію. Учив мене філософії мудрий професор Тимотей Вергун, богословія — отець Антоній Простибог, а піїтику й риторику викладав сам Феофан Прокопович, апологет Мазепи… То скільки божого могло залишитися в моєму серці після того, як ігумен Ніколае розповів мені, що у Софіївському соборі за десять днів по Полтаві Феофан оголосив прокляття своєму покровителеві й похвалу Антихристу?.. Я хочу повернути у своє серце Бога, якого витіснила орда страху, байдужості і зради…
Спочатку з недовірою слухав послушник Єпіфанія, потім задумався і перегодя спитав знічев’я:
— Як же ти опинився в нашому монастирі і чоМу прийняв аскезу?
…Орлик і Войнаровський забули про сповідника, який увіч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи і, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптової смерті; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очі: полковник Войнаровський, небіж гетьмана, мав право спадку, і спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, які Мазепа встиг переправити на правий берег Дніпра й Переволочній, — освічений і галантний молодий генеральний старшина потайки мріяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвідченому політикові генеральному писареві Пилипові Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таємницю своїх стосунків з Карлом.
Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику в узголов’ї покійника, другою закрив гетьманові очі й звелів Войнаровському споряджати похорон.
І аж тоді, коли молодий полковник відвів убік ображений погляд, Пилип Орлик запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами і з них злітав шелест: "Я не хотів, не хотів…" Генеральний писар втямив, що Єпіфаній винен у смерті гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спілку із зрадником Носом, але мав Єпіфаній вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:
— Шукай монастиря для покаяння, і якщо усвідомиш, що вчинив зло із своєї волі, наклади на себе руки. Іди пріч…
Була злива і буря велика, коли ховали Мазепу в приходській церкві села Варниця. Від королівського намету до церкви потяглася похоронна процесія: попереду повозу з труною, запряженою четвірнею коней, ніс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик— печать на подушечці; позаду повоза йшов відділ козаків з рушницями на плече, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпіфаній стояв збоку, промоклий до нитки, і лише одне верзлося йому в голові, що ось так — у непогодь, а може, й верем’яної днини — сотні років тому ховали на цій самій землі римського вигнанця Овідія, поезією якого так милувався український вигнанець Мазепа, і все те — колишнє й нинішнє — уже сховалося за горою, діла тут похованих — теж уже історія, а живі — Пилип Орлик, Андрій Войнаровський, Карло XII, і він. Єпіфаній, — залишаться в незвістях тут, на чужині, а в Україні вмре по них пам’ять, і нащадки підуть без них у своє майбутнє з тією ж книжкою Овідія і дивуватимуться з великої прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тієї прогалини не помітять.
Після похорону пішов Єпіфаній навмання чужою молдавською землею і, коли натрапляв на чернечу обитель, — зупинявся там на час, а що ніхто ні про що його не розпитував, то був німий і покидав без жалю людей, в яких не знаходив співчуття і які не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Він покинув чернечі скити в Агатоні, Барбу, Кирну, Далхеуці, і аж у Нямецькому монастирі старий ігумен Ніколае покликав його до себе і запитав:
— Мазепинець?
Єпіфаній ствердно кивнув головою.
— З якого города?
— Не знаю…
— З Києва, Полтави, Чернігова?
— Ні…
— З Батурина?
Довго думав Єпіфаній, блудив очима, спалахи страху й божевілля пробивалися червінню з очей, і зрозумів мудрий ігумен, що нещасливець не зніс батуринського жаху, і розум його скаламутився — меншиковська різня відібрала йому пам’ять. Тож як мудрий знахар, що голкою проколює вмерлому груди і, дотикаючись вістрям до серця, примушує його забитися, він почав розповідати те, що знав від прочан і від утікачів з Батурина, чудом уцілілих.
Багато описав страшних картин ігумен Ніколае, та ніщо не зрушило пітьми мозку Єпіфанія, подібне він бачив і в Глухові і залишився спокійний: гинуть люди — на те війна; ні, він нічого пригадати не може.