— А вони, бузувіри, — розповідав, не жаліючи Єпіфанія, ігумен, — попідважували дилиння дзвіниці, позапихали туди дітей голівками і вибили клиння…
І тоді закрутилася, зашаленіла жива карусель перед очима Єпіфанія, а діти не кричать, тільки дригонять, дригонять ніжками, — скрикнув Єпіфаній, полум’я пожеж спалило очі, дочка диякона батуринської Покровської церкви продирала йому більма й лементувала: "Отче Єпіфанію, чому ви стоїте, ви не бачите?!"
Все згадав Єпіфаній, він стояв, затуливши очі долонями, і шепотів: "Як усвідомиш, що вчинив зло з волі своєї, наклади на себе руки".
— Хто це сказав тобі, сину? — нахилився ігумен. — А ти вбивав?
— Ні… Але я мовчав і дивився. Я проклятий за цей гріх, тому приношу із собою зло. Мені не належить жити на світі.
— Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є різні провини і різні за них спокути. Тобі треба усамітнитись. Приймай аскезу і йди в скит. Над річкою Чугайкою стримить уривистий берег. Бери лопату, сокиру і йди. Я про тебе пам’ятатиму. А коли усвідомиш свою провину, відчуєш вагу її, тоді сам придумаєш собі спокуту. Аж тоді. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.
…Послушник дивився на Єпіфанія широко розкритими, проте недовірливими очима: чи могло аж таке страшне статися на світі? У Нямецькому монастирі так тихо й благодатно… Невже молодий чернець все те сам на свої очі бачив?
Сказав, ніяково посміхнувшись:
— У тебе перо й папір на столі. Ти все це видумуєш, щоб написати?
— Перо й папір дав мені ігумен Ніколае, щоб я вилив на письмі свій гріх і зважив тягар заслуженої покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас. Для нащадків, можливо, замало буде одного Овідія…
— А хто такий Овідій?
— Колись розповім тобі… Я думаю, що народ, який не має своїх писань, гине навіть тоді, коли зримих причин для загибелі немає. Він забуває сам про себе, впадає в непам’ять, як людина зі звапнілим мозком. Я повинен написати ifpo те, що знаю. Про свою непам’ять, про руїну храму моєї душі. Не буду нічого видумувати. Але всього не відаю — храм руйнувався не тільки в моїй душі. Мені потрібен оповідач…
— Ти подумав на мене? Я ж нічого не знаю.
— Ні, не на тебе… Але ж не тільки я дивився і мовчав. Багато таких, і всі повинні заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тільки тоді змити зі своїх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусім. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповість мені? Хто просвітить мене?
Єпіфаній схилився над столиком і говорив сам до себе:
— Папір мій чистий і перо сухе… Порожньо довкруж, нема нікого!
— Видумай! — почув голос послушника.
Оглянувся, та хлопця в келії не було.
Видумати? Що? Передумати все бачене, відчуте, переболіле, все те відчужити на папір і самому стати суддею своїх і чужих вчинків? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумління? Таж у мене замість сумління криваве місиво із решток пошматованої віри в Бога. Немає Бога! Якби він був, то не згорів би Армагеддон в такому несусвітньому жаху. А може, є… Але злий. Розсерджений, як у Апокаліпсисі Іоанна Богослова… Як смію я допускати до себе такі думки? Помилуй м’я, Боже, по великій милості твоїй… по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…
Не допомагає П’ятдесятий псалом — мій досвід заперечує Бога. Мій досвід не може існувати разом з вірою…
А хіба ти до кінця пізнав світ? Таж ні. А коли ні, то мусиш мати віру — спочатку пізнавати ще не пізнане. Ту віру треба видумати. Знайти її в безмежній розмаїтості речей, у перемінності явищ. Виділити з тієї розмаїтості й перемінності символ справедливості і втілити його в людський образ. Видумай сам собі суддю.
Без віри тобі не обійтися, без віри обходяться всеможні, які самі собі суддями будуть. Двометровий цар Петро закріпив символ своєї могутності в живому співставленні великого й малого: він з усіх сторін світу спровадив до столиці карликів і на дозвіллі бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вірить у свою всемогутність й іншої віри йому не потрібно.
А ти, безсилий, знищений ним ліліпут духа й тіла з його волі проклятий чинити зло, з його ж волі знесилений тілом, столочений життям, — хочеш відновити храм душі своєї? То знайди символ, який визначить міру твого покаяння. Який символ? Хай це буде лебідь, що прилітає на синє озерце Чугайки — символ чистоти.
Бо то не птахи, а небесні грозові діви, валькірії, які з дощових ниток в’ють хмарові куделі і випрядають з них золоті промені чистих блискавок. Вони виспівують правду, виплакують брехню, вони зцілюють зневірених і знають майбутнє.
Я видумую для відзискання втраченої віри валькірію. Спасибі, послушнику, що нарадив мені. Помилуй, м’я, Боже…
Аркуш паперу був дрібно списаний; Єпіфаній писав, як навчився від професора піїтики Феофана Прокоповича, інакше він писати не вмів — тільки притчами, тільки символами. Відчував, що знаходить у писанні розраду і творення заспокоює його розтерзану душу. Він створював образ валькірії, що злетіла лебедем з небес на Чугайку, перемінилася в діву, нагою постала перед ним, а тоді пройняло його земне могутнє бажання, чоловічу силу відчув, яку так ганебно втратив, і зрадів, що Бог повертає до нього своє обличчя і він сам знову знаходить для себе Бога.
Списував аркуш за аркушем, осягаючи таємницю перевтілення лебедів у дівчат, і враз почув чаяння. Схопився, припав до загратованого віконця — він завжди так припадав, споглядаючи лебедів, і в найглибших закутках душі виплекував надію, що лебеді принесуть переміни в його житті, та вони полохливо відлітали, коли наближався до озерця, — відлетять напевно і тепер.
Тихо вийшов із келії, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки вийшов на приступець, звідки стало видно синє око заплави, лебедів уже не було, й безвір’я знову зв’ялило серце.
Зненацька він побачив розпластаного птаха на піску. Хто вбив, який безжалісний мисливець нечутно стрілу пустив чи кулю; Єпіфаній збіг на берег озерця, підняв лебедя, легкого мов пух, і побачив, що це тільки лебединий кожушок, який скидає валькірія, коли хоче скупатися.