Тиха боротьба між таборами тягнулася недовго: одного дня викресалась іскра. Сталося таке, чого ніколи не сподівалися вибрані карлики: вранці вони не побачили на острові ні однієї подоби великого магістра Тома. Всі ідоли були повалені й лежали потрошені на землі.
Зчинився несусвітній писк у громаді вибраних.
— Вчинено акт вандалізму! —кричав Єрмолай, і шелепи в нього набрякли, мов у маленької горили. — Осквернені пам’ятки мистецтва та історії!
— У вас нема історії, — відказували вирослі й реготали: — Ви ж самі нас навчали, що до вас на світі нічого не було.
— Був Том — найлюдяніший із людей! — запищав карлик Опричник, втираючи сльози. — Все, що нам нині залишилося, — це Том! Петро —тиран, Меншиков — злодій, і кожного після них ми самі спаплюжимо, тільки великий магістр був непогрішимий і святий. Він нам замінив Бога, і ми без нього — ніхто!
— Ваш Том був першим бузувіром! — відповідали вирослі. — Хто скарав на смерть невинних карлиць? А скільки потім загинуло карликів за одне слово "пірует"! Ви про це мовчите?
— Яке блюзнірство! — розводив руками Поважний Карлик. — Ви замахнулися на святая святих. Хто валить пам’ятники магістру Тому, того хай покарає Бог!
— Але ж ви Бога досі не знали, невже смерть свою уздріли, що молитесь? — запитала висока біла жінка, була це жона генерального осавула Гамалії.
— Усіх, усіх зрівняти! — біснувався карлик Калмик і випльовував чорну піну з рота.
— Пізно вже зрівнювати, — застогнав Кавун, сидячи на цибулинній бані без хліба й води. — Якби то знаття, що вони мають здатність рости! Ми б їх усіх… А тепер пізно. Пропали ми, це я бачу із своєї висоти. Де ті обрії Майбутньою Раю, про який нам водно брехали на політичних заняттях? Нема нічого на тих обріях — пустка…
О горе, горе! Ми, карлики, завжди мріяли про світле майбутнє, а про свою власну будучність не подумали ні разу… — І прошепелявив, конаючи: — Нажеріться того хліба, якого мені не дали: я голодую, а вам буде більше що їсти… О прірво, нас нагодувати не можна, нас треба витруїти, мов бліх!
Без ідолів карлики стали зовсім безпорадні. Вони враз утратили свою ідею влади і стали неорганізованою бандою. Здеморалізована партія вибраних карликів ринула разом до складу, де ще зберігалися запаси їжі, які донині мудро розподілював між карликами Єрмолай за принципом — з кожного за можливостями, кожному за працю; принцип тепер порушився, кожен кидався на колишнього друга по партії вибраних і добирався до горла зубами.
Не втратив глузду тільки Поважний Карлик. Він порозштовхував оскаженілих недоростків і скомандував:
— В колону! Втрата партійної дисципліни — наша смерть! Нам повалили пам’ятники Тома, а ми намалюємо його образ і підемо з ним до світлого майбуття!
Карлики спам’яталися. Вмить розібрали спорожніле приміщення складу, вуглем понамальовували на дошках подобу великого магістра Тома, підняли дошки повите голів і закричали:
— Виходимо з окопів! Вчення Тома безсмертне! З іменем Тома переможемо всіх ворогів — на землі, в небесах і на морі!
Тим часом вирослі подалися гуртом до Неви і пішли вбрід.
— Вперед! — заволав Єрмолай. Він видряпався на плечі Єпіфанієві й прошепотів до вуха: — Будь другом, провезли востаннє…
І рушила колона вибраних карликів. Попереду йшов Єпіфаній, несучи на горгошах Єрмолая, а за ним з останньою вірою у світле майбутнє дріботіли ліліпути, і було їх не менше двохсот. Вони тримали в руках дошки із зображенням Тома, на березі дружно проспівали "Нам нет преград на море і на суше" і мужньо ринули у волу, намацуючи ногами грунт на висипаній косі. Брели спочатку по колінця, потім по шиї, потім…
Добираючись до другого берега, Єпіфаній врешті оглянувся й полегшено зітхнув. Сталося те, що задумав: по Неві в бік Меншикового палацу пливли, похитуючись на хвилях, чисті дошки.
Єпіфаній скинув з плечей Єрмолая й підніс його за комір лапсердака до очей.
— Що з тобою робити? — спитав.
— Пусти мене, — задріботів ногами у повітрі Єрмолай. — Ніякий я не магістр, а машталір його сіятельства князя Меншикова. Я державна особа, а не той непотреб, що добирається тепер по дну Неви до Фінської затоки.
І якщо ти мене вб’єш — відповідатимеш по закону.
Єпіфаній опустив Єрмолая на землю, і той щодуху побіг до Меншикового палацу. Перед залізними воротами зупинився й вигукнув:
— Ти зі мною не жартуй: хто Меншикова повезе в Сибір, якщо доведеться?
Вирослі з карликів люди круто повернули з берега Неви на південь, і вела їх на Україну жона генерального осавула Гамалії.
Єпіфаній подався за ними.
Йому перейшов дорогу Сивий Козак з палаючими люттю й гідністю очима.
— В Україну прямуєш? — запитав.
— Так. Пора вертатися на рідну землю для праведного діла. Я знищив карликів.
— Ти знищив наслідок, а не причину, — відказав козак. — Причина живе, вона ще міцна і наплодить ліліпутів більше, ніж їх було.
— Але цих уже немає!
— Вони за своє життя встигли вселитися у людські душі.
— Будемо витравлювати. Он пішли вирослі з карликів люди без орди в душах, — Єпіфаній показав на гурт, який вела в Україну жона Гамалії.
— Скільки їх… — сплюнув Сивий Козак. — А з ордою в душах — мільйони. Ходімо, отче, піднімати повстання в Україні й убивати всіх заражених!
— Божевільний! Треба тебе вбити першого, бо крові невинної много проллєш… Людей лікувати потрібно — очищувати од скверни в притворі Храму.
ДОРОГА ДО ХРАМУ
Розділ чотирнадцятий
Замаїлася Україна стиглою весною. Чернігівські соснові бори помолодилися липкими від живиці пучками чатиння, заховавши від неба таїну свого світу, про яку знає тільки Бог, і все, що народжується, розквітає і вмирає під банею зеленого храму, є Природі властиве: ніщо тут не зайве, всього для гармонії достатньо, і кожен листок, кожне зело, комаха, птах і звірина живуть у злагоді з Творцем, ніщо нічому не заважає, і смерть, як і народження, — доцільні.
Дав Бог людині зразок тимчасового перебування на землі — довколишню Природу, він відокремив її від людини, поставив збоку, унеможливив спілкування з нею — залишив для споглядання, прикладу, науки і наслідування досконалість свого творіння недосконалій людині. І дивується, певне, Господь, коли і де, непомильним будучи, помилився, допустивши до того, що наділена розумом істота, вінець його творіння, не чує й не відчуває гармонії Природи, безжально нівечить її, знищує себе саму і помислами своїми та ділами, двоєдушністю і фальшю, ненавистю і заздрістю, властолюбством і жорстокістю — прикметами, які в храмі Природи не існують, топче і руйнує її довершеність.