— Ось де зустрілися Петро з Павлом… Чи не краще було, Полуботку, разом з нами мед–горілку пити й жити в достатках, поки живеться? Що скажеш на це, Павле Леонтійовичу?
— Розпочинай допит, царю, — відказав Полуботок.
Єпіфаній аж тепер почав упізнавати гетьмана — по розкрилих сивих бровах, чорних глибоких очах і орлиному носі: обличчя на ньому не було, воно осунулося до шиї брезклими складками.
— Як так, то й так, — мирно промовив цар. — Мені потрібно знати, звідки взялося в тебе стільки золота. Довго я над цим думав. Був ти багатий, що й казати, вільно торгував, поки ми не поставили на границях свої митниці, — могли в тебе водитися венецькі дукачі, еспанські дубльони, цісарські таляри і секіни турецькі… Та не можу ніяк збагнути, де захована в тебе скарбниця, з якої ти, немов поліна з дровітні, добував злитки черленого металу та ще й золоті самородки, на морські мушлі схожі. Ми їх трохи знайшли у твоїх куфрах у чернігівській резиденції…
— Не забрав усього Остап, — зітхнув Полуботок.
— Твій син? Знаємо, розшукували… Не вернувся з Європи до свого доброго царя. А жаль. Він, гадаю, був би податливіший, ніж ти… А втім, ми все вже знаємр. Рік тому Остап навантажив у Чернігові на вози вісім' діжок золотих злитків та самородків і подався з тим невеликим караваном до Архангельська. Там найняв шхуну, добрався крізь холодні шторми до Англії і здав скарб у депозит англійському банку Ост–індійської компанії на чотири відсотки дивіденду річно. Так чи не так?
— Свята правда, царю, маєш добрих агентів.. Чого тобі ще треба від мене?
— Ми хотіли, — розправив спину цар, — як справжні господарі всіх наших земель і всіх багатств, що є на ній, повернути собі малоросійський скарб, та нам не вдалося. Ти хитромудре завіщання в банку зоставив: скарб може собі повернути тільки самостійна Україна. А банківська служба має королівську інструкцію про те, що самостійної України не існує. Ти не сказав би мені, якими тобі бачаться ознаки самостійності вашого краю?
— Та усього кілька, царю: своє військо, свої кордони й митниці, банк із своїми грошовими знаками — і жодного московського драгуна в Україні!
— Не виплатиться шкіра за виправу, — змахнув рукою Петро. — Та досить про це. Хай тими вісьмома бочками твого скарбу подавляться англійці. Бо вам не скоро бачити самостійність. Хто ви тепер з вашим потеребленим козацтвом, з вашою Січчю на турецькій землі та з інтернованим у Салоніках гетьманом Орликом? Ми вас міцно зігнули… А якщо колись за двісті чи там за триста років і розправитесь, то який банк, яка держава сплатить вам дивіденди — таких грошей з усього світу не на— шкребеш… Краще б ти пропив той скарб! Та я про інше хочу тебе спитати: звідки ти брав золоті самородки — з яких земель, штолень, могил? Ще ж князі київські добували на вашій нинішній землі много золота — де ти роздобув ті секретні мапи? Ось про це ти мені зараз і скажеш. Розпочинай, Федю!
Кат Ромодановський притьмом, бо ж нетерпляче ждав любої його серцю роботи, зав’язав петлею скручені назад Полуботкові руки й почав повільно намотувати шнур на руку. Тіло мордованого видовжувалось, витягувалось, Єпіфаній відзначив про себе, що зростом Полуботок перевищує царя, може, через це так ненавидів його Петро; ноги гетьмана відірвалися від долівки, й почувся голосний хрускіт — то вискочили враз суглоби із ключиць; впала Полуботкова голова на груди, тоді кат опустив жертву на долівку, повправляв суглоби в гнізда й вилив на скатованого ківш води. — То скажеш тепер, де могили із золотом? — запитав цар, коли Полуботок розплющив очі.
— На Бояновій землі, — вистогнав гетьман.
— Де та Боянова земля? — кинувся Меншиков.
— На Україні, ваше сіятельство. Шукайте, розкопуйте на четверо кожну могилу і знайдете!
— Жартуєш, поганцю! — вигукнув князь. — Гей, карлику, берись но за своє діло!
Опричник взявся роздмухувати жаровню.
— Зупиніться! —скрикнув Єпіфаній. — Зупиніться, він скаже!
— Бачиш, отче, — вимовив Полуботок, — моє тіло витримує, а душа твоя — ні. Ще довго доведеться тобі покутувати…
— Але ж не варте, не варте все золото світу таких страшних мук!
— Не варте було б, коли б належало мені. Але ж то власність вільної України. І розкопають його наші нащадки — прийде час! Розкопають, якщо не покриється навіки окалиною золото душ наших…
— На дибу його! — гаркнув цар.
Знову захрустіли суглоби, а пломінець із карликової ватерки уже лизав стопи Полуботка.
— Опусти мене, кате, на вогонь, — попросив гетьман. — Приходить моя смертна хвилина… Дозволь помучитися так, щоб тих мук ніколи не забула Україна, щоб нинішні мої муки кликали до помсти український народ повсякчас… Отак… — сказав, стоячи босими ногами на жару. — Не страшно мені тепер останньої миті — після моєї смерті прийде слава. Буде вона найдорожчим скарбом для України… А золота ви не знайдете в розритих могилах, втікатиме воно з ваших рук, мов ртуть. Та, навіть знайшовши, користі з нього не будете мати. У фуфайках прийшли ви на Україну, у фуфайках і підете з неї: грабіжник ніколи не багатіє… Царю ненаситний! Ти нищиш мою Україну, а не знаєш того, що загартовуєш її, сам же в люті своїй згоряєш, мов тля. І не залишиш сліду, і дивуватиметься пізній світ: в ім’я чого пролилося стільки крові на землі? То скажуть пізні люди: ті за золото повиздихали й зникли, яко обри, із світового овиду, а ці викували золото душ своїх… Иди, Єпіфанію, шукати дорогу до храму. Ти будеш жити доти; доки не знайдеш його на сплюндрованій Антихристом землі… А з тобою, царю… —дзвінко пролунав голос Полуботку вдарився в стіни каземату, і здригнулися кати та власть імущі. — З тобою, царю, за невинне страждання моє і земляків моїх будемо судитися в нелицевірного судді, Бога нашого: скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом!
Розділ дванадцятий
Полуботок подався тілом уперед, наче б поривався виступити з жару й кинутися на своїх мучителів, та, зачеплений шнуром на дибу, повис нахилений: він щось іще шепотів зшерхлими губами, ще мить дивився темними очима на царя і схожий був у цю мить на пророка, що вимовляв проклін. Та враз його очі зблякли, безвладно звисла голова, й гетьман тихо осунувся на долівку.