Не міг Карло збагнути секрету цієї угоди, а козацтво почало ремствувати. Бо ким стануть підпомічники, які несуть службу в обозах, постачаючи провіант, або ж піші дейнеги без жолду? їх випишуть з реєстру, і вони, полишені безмаєтному гетьманові Орлику, підуть хіба що в наймити. Тож вимагала чернь віддати булаву Войнаровському.
Не знали козаки, не знав і король, що претенденти дійшли тоді згоди, коли Войнаровський отримав із Гамбурга від молодої і в політиці впливової графині Аврори Кенігсмарк листа, в якому вона застерігала, що продажна Порта кожної хвилини може видати Петрові обох претендентів разом з Мазепиним скарбом, то радить вона едукованому в Дрездені Войнаровському виїхати чимскоріше із скарбом в Європу, здати золото в депозит в якийсь банк, а самому зайняти англо–французьку орієнтацію для майбутньої війни з Москвою.
5 квітня 1710 року козацтво вибрало гетьманом Пилипа Орлика: новообраний гетьман оголосив "Конституцію прав і свобод Запорозького війська", послав депутацію в Крим до Девлет–Гірея і на Дон до колишніх булавінців, а теж до башкирів і казанських татарів, щоб сукупно з козацьким військом в січні наступного року по замерзлій землі вирушити у визвольний похід на Україну і взяти Київ, Вороніж, Озів.
На могилах стрепети — мов сторожі або дороговкази. Куди йти? Світ широкий, а могили ліворуч, праворуч і попереду, і на кожній квилить сизий птах, закликаючи у свій бік, ніби на світі живе тільки його правда, і він запевняє, що лише з нею ти будеш врятований від олжі, яка наздоганяє свою жертву, все ще сподіваючись на тризну по її душі.
А в який бік полетіла Лебедиця і чи була вона — незаплямоване, незанехаяне Єпіфанієве сумління? Він мусить її наздогнати, подолавши тридесять доріг чистилищної спокуси й повернути собі, щоб мати право працювати, любити, навчати і творити молитву.
Куди ти полетіла, біла душе моя, і яких мук я маю зазнати, щоб ти скинула із себе лебединий покров відчуження і, прийнявши знову образ діви, з’єдналася зі мною назавжди в єдине ціле, і я не ходив би по світу,, розчахнутий на безліч іпостасей, з яких тільки одна була чиста — ти.
Як харциз, що вертається на місце свого злочину, йшов Єпіфаній у Бендери. Стелилася під ноги пухка тирса, залишав чернець за собою слід на розтоптаному зеленому катрані, по якому колись, вільний од гріха, повернеться назад у покинутий скит, і кликав його вперед знайомою дорогою понурий стрепет на високому пагорбі до бендерських воріт.
Вдалині серед розпеченого літом міражу мліло місто, в якому Єпіфаній колись — скільки часу минуло і не згадає — дотиком своїх уст до руки гетьмана спричинився до його смерті, а потім проводжав поглядом вкриту китайкою домовину, що на козацьких плечах гойдалася над сполоканим дощем світом.
Неподалік Бендер, між Дністром і Варницею, де похований Мазепа, виросло містечко. "Це Карлополіс — резиденція шведського короля, — сказали йому козаки, що швендяли передмістям без діла. — Ось тут уся його перемога і слава, і майбутнє, а в приймах у нього український гетьман — вигнанець Пилип Орлик, який недавно повернувся з недобитим військом із походу на Білу Церкву".
Вісім полків драгунії під командою генерала Бутурліна кинув Петро на армію Орлика, та здригнулися царські воїни перед силою і ненавистю ізгоїв і відступили, а тоді рушили на вигнаних з рідної землі чотири козацькі загони гетьмана Скоропадського. Із послушенством ординців, яким обіцяли ласку і нагороди, із запопадливістю мужів, жон яких забрав заложницями в Глухів генерал Бутурлін, з ненавистю батьків, дітей яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу буджацька орда, із хоругвою православного Бога, що то уподобав собі московського царя і дарував йому лише перемоги, з розпаччю хліборобів, котрі ціле століття, з року в рік, марили вільною хвилиною, щоб запопасти серпи і зжати засіяний хліб, з відчаєм проклятого неволею племені, якому вже ніколи не всміхнеться свобода, а подароване Богом життя прожити мусять і ніхто не хоче вмирати голодною смертю, — вдарили чотири полки гетьмана Скоропадського і розбили сорокатисячну армію гетьмана Орлика.
Повернувся Орлик у Карлополіс і спитав короля, де ж та турецька армія, що мала доперти до кордонів Польщі, де шведське військо, яке повинно було вийти з Померанії; король же спитав у гетьмана, де ж Мазепин скарб, за який Войнаровський мав, на випадок походу, закупити у Франції зброю… "Ось де", — показав Орлик на козацький базар за наметами і бурдеями: там товпилися турки, татари й усюдисущі вірмени, купуючи в запорізьких лицарів похідні обладунки, щоб козацтво мало за що з’їсти тарані й випити оковитої за колишні перемоги.
Єпіфаній дивився на торги: козаки продавали невірним гармати й бунчуки за таляри: фальконети й пірначі— за дукати; гаківниці й литаври — за гривеники; пістолі й сурми за п’ятаки; шаблі й курінні значки — за три грошовики, — і знову згадався Єпіфанієві похорон Мазепи, коли-то він дивився на домовину, що гойдалася над сполощеним світом, і думав про Овідія, якого в давнину теж поховали тут за незнайомим нинішньому люду обрядом, та про чорне провалля часу, що проляже між життям Овідія і майбутнім співцем, який не пам’ятатиме— бо не потрібна буде йому та пам’ять — боротьби, пристрастей подвигів і зрад забутого племені, враженого страхом і покорою, — тож кому потрібна його, Єпіфанієва, спокута, коли сам народ, за дрібняки позбувшись своєї зброї й державних символів, тієї спокути не сподобиться…
Безнадія й нехіть до життя огорнули Єпіфанія па вид цих торгів, галасу та прихвалювання товару. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаської сталі в колечко, відпускав і вона випорскувала в повітря з дзвінким зойком; козак прицмокував, а гомілатий турок брав шаблю в руку, змахував нею, перерубуючи кінську волосину, потім забирав собі, погордливо кидаючи на козацьку матню срібну монету. Інший козак клацав язичком пістоля й прицілювався в яструба, що ширяв в зеніті, заладовував кулю, насипав пороху і стріляв — яструб падав додолу, козак забирав монету й квапився на край базарного майдану до шинку, а там уже кружляв по колу поставець— то гармаші пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша, раз у рік празник!