– Озвіріли ви! — з несподіваною силою закричав Васильєв.
– Іди ти!.. – Кудлатий штовхнув його. – А то дістанеш додачу!
Васильєв засовував у авоську розсипані продукти.
– Дикуни! – не вгамовувався він. – До пуття це вас не доведе!
Кудлатий не витримав і кинувся за Васильєвим, а той дав дьору під загальний задоволений регіт.
– Поріділо в нашому полку, – мовив Рудий,
– Зате ми одностайні, – гостро урвала Миронова.
– Будемо дружно, по-піонерському трощити сомовські пироги! – засміявся Валька.
– Усе жартуєш, – перебила його Миронова. – А ми ж про серйозне.
Вони вже йшли галасливою, строкато вдягненою зграйкою, коли зірка Шмакова побачила Маргариту Іванівну, їхню класну.
– Маргарита, – сказала вона.
– У джинсах, – завважив Валька. – Відірвала в Москві. Мабуть, на весілля подарували.
– Гайнімо через огорожу, – запропонував Рудий. – А то почне виховувати… Свято зіпсує.
– Не буду я нікуди стрибати, – сказала Миронова. – Себе поважати треба.
– Краще сховаємося і налякаємо її, – хихикнув Валька.
– Це вже цікаво, – підхопила Шмакова. Вони розбіглися хто куди.
Останньою, не кваплячись, стала за дерево Миронова.
А Маргарита Іванівна, не помічаючи нікого, веселою ходою перетнула сквер і схилилася до віконця каси річкового пароплавства.
Валька вийшов із схованки, нечутно підбіг до вчительки й голосно крикнув:
– Здрастуйте, Маргарито Іванівно!
Маргарита Іванівна з несподіванки здригнулася й озирнулася:
– А-а-а, це ти… Що в тебе за манера скрадатися?
– А ви перелякалися?– запитав Валька. – Перелякалися… Перелякалися… Дивіться, Маргарита Іванівна перелякалася, – блазнював він.
– Просто я замислилася, – відповіла Маргарита Іванівна й ніяково зашарілася чи то від образи на Вальчину безцеремонність, чи тому, що вона справді перелякалася, але не хотіла в цьому признатися.
Діти оточили її, вітаючись.
– Які ви всі ошатні, – Маргарита Іванівна роздивлялася їх. – А Шмакова ну чисто тобі доросла дівиця.
– Маргарито Іванівно, а вам подобається моя сукня? – причепилася до неї Шмакова.
– Подобається, – відповіла Маргарита Іванівна. – Хто тобі її пошив?
– Звісно хто! – із захопленням устряв у розмову Попов. – Моя матуся.
– Під моїм керівництвом, – сказала Шмакова й зло зашепотіла Попову: – Хто тебе за язика тягнув?.. А може, мені її з Москви, з Будинку моделей привезли. "Моя матуся…"
– А ти що ж, Миронова, відстаєш від усіх? – запитала Маргарита Іванівна.
– Я?.. Ганчірок не терплю. – Миронова зверхньо поглянула на своїх друзів. – Даруйте, Маргарито Іванівно, ми запізнюємося.
– А ви куди? – Маргарита Іванівна була трохи ошелешена різкістю Миронової.
– До Сомова, – відповів за всіх Рудий. – Гуляємо з приводу прив'ядання.
– Передайте йому привіт. Скажіть, що я йому бажаю… – Маргарита Іванівна замислилася. – Сомов – людина не. звичайна, не зупиняється на досягнутому. А головне, сміливий, щирий, надійний товариш.
– Влучили в ціль, Маргарито Іванівно, – проникливо сказала Шмакова.
– Отже, я йому бажаю…
– А ви знову кудись від'їжджаєте? – перебив Рудий Маргариту Іванівну.
– Хочу показати чоловікові Полєново. Він же тут іще нічого не бачив. А часу в нього обмаль, йому треба повертатися до Москви. – Маргарита Іванівна глянула на годинник. – Ой!.. Біжу. Ах, мало не забула про Сомова… – І вже на ходу вигукнула:– Побажайте йому, щоб він лишався такий, який він зараз… Усе життя такий… – І зникла.
– А з нами ніяк до Полєнова не добереться… – почала Миронова, але останні слова завмерли в неї на губах, бо вона побачила Ленку Безсольпеву.
І Ленка побачила однокласників – зупинилася мов укопана. І однокласники побачили Ленку і в захопленні завмерли.
– Перед нами історичний експонат – Безсольцева! – Вперше губи Миронової розтяглись у стриману усмішку, а голос задзвенів: – Вона прийшла по квиток!.. Вона їде!
Ленка рвучко повернулася до всіх спиною і підійшла до каси річкового пароплавства.
– Еге! – вигукнув Кудлатий. – Вона їде!
– Сила перемогла! – радісно підтримав його Рудий.
– А знаєте, що ми їй порадимо? – Миронова освітилася натхненням:– Щоб вона запам'ятала наш урок на все життя…
Валька, кривляючися, вигинаючися спиною, навшпиньки підбіг до Ленки й постукав кісточками пальців по її спині:
– Безсольцева, ти запам'ятала наш урок?
Ленка не відповіла. Вона стояла не поворухнувшись.
– Не відповідає, – розчаровано сказав Валька. – Отже, не запам'ятала.
– Може, оглухла? – пропищала Шмакова. – То ти її… струсони.
Валька підняв кулак, щоб стусонути Ленку по тоненькій худенькій спині.
– А ось цього вже не треба, – зупинила його Миронова, – адже вона їде. Значить, ми перемогли. Нам цього досить.
– Хай забирається, звідки приїхала! – крикнув Рудий.
І всі теж загорлали:
– Нам такі не потрібні!
– Ябеда!
– Опу-да-ло-о-о! – Валька схопив Ленку за руку й втягнув у коло дітей.
Вони стрибали навкруг Ленки, танцювали, блазнювали й веселилися, і кожен намагався перевершити іншого:
– Опу-да-ло-о-о! Опу-да-ло-о-о!
– Го-род-нє!
– Рот аж по вуха!
Крутилося різноколірне коло, а Ленка кидалася в середині його.
В цей час з'явився Микола Миколайович, побачив Ленку та дітей, що стрибали навколо неї, і крикнув:
– Ви чого до неї причепилися? Ось я вас!..
– Лата-на-латі! – залементував Рудий. – Атас!
Вони кинулися врізнобіч.
Тільки Миронова залишилася на місці, навіть не поворухнулася, бровою не повела. Слова її були сповнені зневаги до всіх інших:
– Ви що, злякалися?
Цей рішучий окрик зупинив дітей.
– Що ж ви шестеро на одного! – Голос у Миколи Миколайовича лунав майже трагічно. – І не соромно вам?
– А чого нам соромитися! – нахабно бовкнув Валька. – Ми нічого не вкрали. Все в законі.
– Ви краще свою онучку соромте!-сказала Миронова.
– Лену? – здивовано запитав Микола Миколайович. – За що?
Ленка рвучко обернулася до дідуся, і він побачив її обличчя: спотворене, немов її боляче вдарили. Він уже хотів крикнути цим дітям, щоб вони замовкли, щоб якнайшвидше пішли геть і залишили їх удвох.
Але йому ніхто й не збирався нічого казати, це було не за їхніми правилами: втаємничувати дорослих у свої справи. Лише Миронова твердо й весело сказала йдучи:
– Від неї довідаєтеся. Вона вам усе мальовничо розповість.