Валька загальмував біля старого дуба – з його дупла стирчало дві хлопчачі голови.
– Ви що там робите, малечо нещасна? – суворо запитав Валька.
– Ми нічого, – злякано відповіли ті. – Ми в пожежників граємося.
– Ану вилазь! – Валька виразно ляснув повідцем по халяві гумового чобота, немов якийсь американський плантатор з дев'ятнадцятого століття, хоч, до речі, нічого не знав про них, бо погано знався на науці під назвою історія. – Збирай листя! Запихай його в дупло! Хутко!! Ворушися!..
Хлопчаки, нічого не розуміючи, збирали оберемками листя й запихували його в дупло. Та ось вони натоптали його до краю, Валька черкнув сірником і… кинув його в дупло на листя – воно вмить спалахнуло полум'ям.
– Ти що?!-збунтувалися хлопчаки й кинулися до дерева.
Проте Валька перехопив їх і не відпускав, поки полум'я розгорілося, хоч вони пручалися в нього в руках і ревли. Потім з вигуком: "Уперед!.. На пожежу!.. Пожежники!.." – випустив і пішов собі геть.
Так він ішов по землі, скрикуючи від захоплення, залишаючи позаду себе зойки обурених жертв.
Валька квапився на зустріч зі своїми дружками, щоб іти на день народження до Димки Сомова. Він іще здалеку побачив їх: Кудлатого й Рудого – вони сиділи на лаві біля пристані, – підскочив до них, з розгону гепнувся поруч і запитав:
– То що, баламути, жерти кортить? – зайшовся дрібним сміхом і додав: – І мені також!.. Як подумаю про сомовські пироги, слинка тече.
– А я меду з молоком навернув, – відповів Кудлатий і мрійливо додав: – Липа цього року довго цвіла – мед смачний.
– А мені бабця нічого не дала, – зітхнув Рудий. – Чого, каже, марнувати харч, якщо ти в гості йдеш.
– Хитра в тебе бабця, – сказав Кудлатий.
– Хитра-то хитра, а своє життя під укіс пустила, – відповів Валька. – Ні кола ні двора. Ось Сомову добре. В сорочці народився. І батьки грошву загрібають, і красень, і голова працює на п'ятірки… Так і кортить йому лицю почистити.
– Заздрісний ти, Валько, – сказав Кудлатий.
– А ти хіба ні?.. – Валька осміхнувся. – Чого вже там… Усі люди лускають од заздрощів. Тільки одні про це кажуть, а інші брешуть, що вони не заздрісні.
– А мені ж то навіщо заздрити? – здивувався Кудлатий. – Нам у лісництві добре. Воля. 1 взагалі я кого хочеш зігну в дугу.
– То й що?– Валька зневажливо сплюнув. – Сила – не гроші. На неї масла не купиш.
Кудлатий несподівано схопив Вальку однією рукою за шию і міцно стиснув
– Пусти! – загорлав Валька.
– Рудий, що головне в людині? – запитав Кудлатий.
– Сила! – стрепенувся Рудий, виходячи з глибокої задуми.
– А Валька її не шанує, – сказав Кудлатий. – Каже, головне в людині заздрість.
– Пусти! – репетував Валька. – Шаную я силу!.. Шаную! Пусти! Задушиш!
Кудлатий розтулив руку й звільнив Вальку. Той про всяк випадок відбіг убік.
– Нажерся меду, – Валька потер шию. – Сила наче в трактора. Не в батька… – Він щось у злості хотів іще додати, та передумав.
– Ти мого батька не чіпай, – похмуро відповів Кудлатий. – Він у мене зрешечений та битий-перебитий усілякою наволоччю.
– Дивіться! Шмакова йде! – мовив Рудий. – Ну виступає!
Кудлатий з Валькою озирнулись і отетеріли.
Шмакова була не сама, її супроводжував Попов, але всі дивилися на неї. Вона не йшла, а несла себе, можна сказати, пливла в повітрі. Попов поруч неї був миршавий і незграбний, тому що Шмакова вирядилася в нову білу сукню, в нові білі черевички й пов'язала волосся білою стрічкою.
Не до погоди, звісно, зате вона сяяла в усій своїй пишноті.
– Ну, Шмакова, ти даєш, –простогнав Валька, –Тебе ж у цих черевиках на руках треба нести.
– Артистка естради, –сказав Кудлатий.
– Сомов упаде, – констатував Рудий.
– А мені на Сомова наплювати, – проспівала Шмакова, дуже задоволена собою.
– Щось непомітно, – сказав Кудлатий.
– Хи-хи-хи! – докинув Валька.
– Ха-ха-ха! – пристав до них Рудий.
Попов поглянув на Шмакову, його кругла кирпата фізіономія набула жалібного виразу.
– Хлопці, не треба, га? – попросив Попов. – Краще ходімо до Сомова.
Всі радісно загорлали, що пора до Сомова, але Кудлатий перебив їх і сказав, що треба почекати Миронову.
– Наплювати нам на Миронову, – розхрабрився Валька. – Хто вона така – Миронова?.. Кнопка.
– Залізна, – повчально докинув Рудий.
– Кому сказано – почекаємо Миронову! – грізно повторив Кудлатий.
– Звісно, почекаємо, – злякано погодився Валька. – Та й Васильєва ще немає.
І ту ж мить вони побачили Васильєва – худенького хлопчину в окулярах.
– А мене чекати не треба, – сказав Васильєв. – Я до Сомова не піду.
– Чому? – пролунав чийсь голос.
Усі озирнулися й побачили Миронову. Вона була, як завжди, акуратно зачесана й підкреслено скромно вдягнена. Під курткою в неї була найзвичайнісінька форменна коричнева сукня.
– Привіт, Миронова, – сказав Кудлатий.
– Здорова будь, Залізна Кнопко, – догідливе докинув Валька.
Миронова їм не відповіла. Вона неквапно пройшла наперед і зупинилася перед Васильєвим.
– То чому ти, Васильєв, не підеш до Сомова? – запитала вона.
– По господарству пораюся, – невпевнено відповів Васильєв і підняв над головою авоську з продуктами.
– А коли чесно?
Васильєв мовчав; товсті скельця окулярів робили його очі великими й круглими.
– Ну чого ж ти мовчиш? – не відступалася від нього Миронова.
– Не хочеться мені до Сомова, – Васильєв з викликом поглянув на Залізну Кнопку. – Набрид він мені.
– Набрид, кажеш? – Миронова виразно глянула на Кудлатого.
Той рушив уперед – за ним решта. Вони оточили Васильєва.
– А за зраду ідеалів знаєш що належить? – суворо запитала Миронова.
– Піп? – Васильєв подивився на неї круглими очима.
– А ось що! – Кудлатий розвернувся і вдарив Васильєва.
Удар був сильний – Васильєв упав в один бік, а окуляри його відлетіли в інший. Він випустив авоську й розсипав продукти.
Всі чекали, що буде далі.
Васильєв став карачки й заходився шарити рукою в пошуках окулярів. Йому було важко, але ніхто йому не допомагав – його зневажали за зраду ідеалів. А Валька наступив важким чоботом на окуляри, і скельце хруснуло.
Васильєв почув цей хрускіт, доповз до Вальчиної ноги, відіпхнув її, підняв окуляри, підвівся, надів їх і поглянув на присутніх: тепер у нього одне око було кругле й велике, а друге блискало маленькою безпорадною голубою цяткою.