Вони зникли. Тільки деякий час у тихому й прозорому осінньому повітрі було чути їхні вигуки:
– Молодець Залізна Кнопка!
– Не злякалася Лату-на-латі!
– Сила перемогла!
А згодом і голоси зникли, розчиняючись удалині.
А Ленка, бідолашна Ленка тицьнулася Миколі Миколайовичу обличчям у груди, щоб сховатися хоча б на якийсь час від тих злигоднів, які спіткали її, і принишкла.
Його внучку дражнили Опудалом і так її доконали, що вона вирішила поїхати геть, подумав Микола Миколайович і відчув, як її лихо боляче вдарило його в серце: він завжди тяжко переживав чужі незгоди. Це було важко для життя, але він не хотів розлучатися з цією звичкою, не кидав важкого, але дорогого тягаря. І це було його життя й порятунок. Так подумав цієї миті Микола Миколайович, а вголос мовив, щоб заспокоїти Ленку:
– Ну що ти… – Він погладив її м'яку ніжну потилицю. – Не звертай на них уваги. – Голос у Миколи Миколайовича здригнувся, виказуючи хвилювання. – Вчись у мене. Я завжди спокійний. Роблю свою справу – і спокійний. – Він майже крикнув з викликом: – Ти чула, вони дражнили мене Лата-на-латі? Нещасні!.. Не тямлять, що коять. – І раптом тихо й нерішуче запитав: – А ти що зробила? За що вони тебе так?
Ленка вирвалася з його рук і відвернулася.
"Не треба було в неї нічого запитувати, не треба було", – подумав Микола Миколайович, але ці слова самі собою зірвалися в нього з язика. Та що ж вона таке страшне скоїла, що вони відштовхнули її од себе, зневажили й ганяли, немов зайця?..
– Ну гаразд, гаразд! – сказав Микола Миколайович. – Пробач… Ти вирішила поїхати – виходить, тобі так треба. Я жив сам… І далі житиму сам. – Він помовчав, тому що зміст цих слів був йому неприємний. – Звик до тебе? Відвикну…
При цьому він за своєю давньою звичкою нашорошився, мов птах під дощем, і натягнув козирок кепки на очі.
– Все це для мене несподівано, – провадив далі Микола
Миколайович. – Жили поруч, а я до пуття в тобі нічого не зрозумів. Не збагнув твоєї душі – ось що прикро.
Він поліз у кишеню, дістав потертий гаманець і довго порпався в ньому, чекаючи, аж раптом Ленка щось скаже, ну, приміром, що вона передумала, що нікуди не поїде й що він може сховати свій гаманець знову в кишеню. Він зволікав, тяжко зітхав, але це йому не допомогло – Ленка мовчала.
– На, – сказав Микола Миколайович, простягаючи Ленці гроші. – Купиш два квитки на завтра. Я проводжу тебе до Москви, до літака.
– А я так хотіла на сьогодні! – сумно зітхнула Ленка. – На сьогодні! На зараз!
– Але це безглуздя, – опирався Микола Миколайович. – Поглянь, які ти взяла речі. Де твої підручники? А пальто? Там же сніг давно, одразу схопиш ангіну!
Він говорив, говорив, а вона його перебивала: "На сьогодні, на зараз!" – а він переконував затриматися, хоча сам чудово розумів, що всі його доводи – цілковита дурниця, а головне полягало в тому, що йому страшенно не хотілося, щоб Ленка поїхала від нього. І тому він увірвав свою мову на півслові, нахилився до неї й признався благальним шепотом:
– Ну не можу я так одразу!.. Ну давай завтра.
Ленка вихопила гроші з рук Миколи Миколайовича.
– Ти чула? Я згоден на завтра, – востаннє попросив він.
Микола Миколайович спантеличив Ленку – чи її це дідусь каже? Вона звела очі й побачила його спокійне, незворушне обличчя. Тільки рубець, що йшов од скроні до кутика шорстких, сухих, старечих губів, зрадницьки побілів, і розгублені очі, сховані під козирком кепки, виказувала велике хвилювання.
– А в тебе латка на рукаві одірвалася, – раптом завважила Ленка.
– Треба пришити, – Микола Миколайович помацав латку.
Ленка побачила, що рубець на дідусевому обличчі знову став ледь помітний, і сказала:
– Ти купив би собі нове пальто.
– В мене на це немає грошей, – відповів той.
– Ото про тебе й кажуть, що ти – жаднюга. – Ленка прикусила язика, але образливе слово вже випорснуло, тепер його не спіймаєш.
– Жаднюга? – Микола Миколайович голосно засміявся:– Смішно. – Він з великою увагою заходився роздивлятися своє пальто. – Ти гадаєш, що в ньому ходити вже зовсім не личить?.. А знаєш, я це пальто люблю. В старих речах є щось таємниче… Вранці я надягаю пальто й згадую, як ми з твоєю бабусею багато років тому купували його. Це вона його вибирала… А ти кажеш – купи нове!..
Їхні погляди зустрілися – ні, не зустрілися, а зіткнулися, тому що кожен з них думав про від'їзд.
– Ну, гаразд, – сказала Ленка, – поїду завтра. – І купила квитки.
Вони пішли додому в супроводі дощу, який, налетівши невідомо звідки, омивав суху землю, – вони навіть не помітили, як він розпочався.
Коли вони ввійшли в кімнату, то у відчинену кватирку влетіла музика й галас дітей.
– У Сомових гуляють. – Микола Миколайович спохопився, що сказав не те, й начебто ненароком зачинив кватирку.
Проте музика й галас були такі гучні, що й зачинена кватирка не рятувала.
Тоді Микола Миколайович сів до піаніно, що він робив надзвичайно рідко, й демонстративно та врочисто відкрив кришку.
– Ну, чого ти так дивишся на мене? – запитав він у Ленки, перехопивши її погляд. – Мене чомусь потягло до музики. І нема чого мене гіпнотизувати.
Микола Миколайович заграв голосно й задьористо. Потім раптом увірвав гру й мовчки, з німим докором глянув на Ленку.
– Не дивися на мене так! – не витримала Ленка й вигукнула:– Ну що ти сам будеш тут робити? Бери картини з собою, й поїдемо разом!
– Що ти… Схаменися!.. – Микола Миколайович схвильовано став розглядати картини. – Це неможливо. Вони народилися тут… На цій землі… В цьому містечку… Біля цієї річки… Тут їм довіку жити… Колись під час війни я лежав у госпіталі і мені наснився сон, ніби я хлопчиком стою серед цих картин, а по них сонячні зайчики бігають. Тоді я й вирішив: якщо лишуся живий, назавжди повернуся до рідного дому… Не одразу вдалося, але все-таки добувся. А тепер мені здається, що я й не від'їздив звідси, що я тут завжди… Ну, розумієш, завжди-завжди… – Він якось винувато й безпорадно усміхнувся. – Багато сот років… Що моє життя-продовження чийогось іншого… Або багатьох інших… Чесно тобі кажу. Іноді мені навіть здається, ніби не мій прадід намалював усі ці картини, а я… Ніби не мій дід був фельдшером і спорудив у місті першу лікарню, а також я… Тільки єдиній тобі можу в цьому признатися. Інші не зрозуміють, а ти зрозумієш, як треба… А коли ти сюди приїхала, я, старий дурень, розмріявся, вирішив: і ти до рідного місця приростеш і проживеш тут довгу низку літ серед цих картин. Хай твої батьки гасають по світу, а ти житимеш у рідному домі… Не вийшло.