Опудало

Сторінка 45 з 46

Володимир Желєзніков

– Вашому Сомову! Ось кому! – Миронова вперше за весь час цієї боротьби зблідла від хвилювання. – Він двічі зрадник!

– Сомов – зрадник?.. – Маргарита Іванівна, як і перед тим, стояла в дверях. – Нічого не розумію.

– Він розповідав вам, що ми втекли в кіно? – запитала Миронова.

– Ну, розповідав, – Маргарита Іванівна усміхнулася. Вона подумала про те, що вони зовсім іще діти, граються в якихось зрадників.

– А ми думали, що це вчинила Безсольцева!

– Ганяли її, били! Сміялися з неї, – сказав Васильєв. – А Сомов мовчав.

– І ви мовчали, Маргарито Іванівно, – раптом тихо, але виразно й нещадно промовила Миронова.

– Я мовчала?.. – Маргарита Іванівна злякано подивилася на Миронову і зайшла в клас, причинивши двері. – Я гадала, Сомов вам усе розповів… – Вона подивилася на Димку: – Як же так сталося, Сомов?

Димка нічого не відповів і не підвів голови.

– Чекайте, Сомов вам відповість, – сказав Васильєв.

– Маргарито Іванівно, катер відійде! – крикнув Валька. – І чоловік ваш тю-тю!

– Катер?.. – схопилася Маргарита Іванівна. – Почекайте! Я швидко, я зараз… – Вона хотіла була піти, але чомусь не пішла. – Давайте спокійно розберемося!.. Отже, Сомов усе приховав? Але при чому тут Безсольцева?..

– Тому що вона взяла вину на себе, – пояснила Миронова. – Вона хотіла допомогти Сомову… А він її зрадив!

– Ось чому вона мене так чекала, – з жахом здогадалася Маргарита Іванівна. – Вона сподівалася, що я вам усе розповім, а я забула… Все забула.

Маргарита Іванівна раптом зрозуміла, що сталася страхітлива історія, що Лена Безсольцева сподівалася на її допомогу. А вона все-все забула. Це відкриття так її приголомшило, що вона на якийсь час геть забула про дітей, які кричали й галасували з приводу Димки Сомова. Власна нікчемність – ось що займало її увагу…

– То хто за бойкот? – Миронова вкотре здійняла вгору руку.

– Особисто я умиваю руки, – несподівано сказав Рудий. – Сомова зневажаю… Коли Попов учора розповів нам про Ленку, то мене начебто обухом по голові торохнули. Але оголошувати йому бойкот тепер я не буду… Коли Ленка проти, то й я проти. Я завжди був як усі. Всі били, я бив. Тому що я Рудий і боявся вирізнитися. – Він майже кричав і майже плакав: голос у нього весь час зривався. – А тепер – крапка! Хоч з ранку до вечора репетуйте: "Рудий!" – я все робитиму по-своєму, як вважаю за потрібне. – І вперше, може, за своє життя полегшено зітхнув.

Маргарита Іванівна мигцем, непомітно глянула на годинник: до відходу катера лишалося десять хвилин. Вона подумала, що їй треба негайно бігти. Чоловік на неї чекатиме, хвилюватиметься, що-небудь вигадає неймовірне, наприклад, що вона його розлюбила… А вона не могла, не могла піти!..

– Як же ти все приховав?.. –несподівано чужим високим голосом запитала в Димки Маргарита Іванівна. – Як?! – Вона з гнівом схопила його за плечі й міцно струсонула: – Відповідай! Тобі не вдасться відмовчатися. Доведеться все розповісти!

– А що, я один мовчав?.. – вихопилося в Димки. – От Шмакова й Попов теж усе знали.

Весь клас в один голос видихнув:

– Як?! І Шмакова?

– Слухайте… – признався Попов. – Вона теж. Ми разом з нею під партою сиділи.

– І ти мовчав? – запитала Миронова в Попова. – Заради Шмакової?

– Заради мене, – Шмакова усміхнулася.

– А інша людина в цей час страждала й мучилася, – мовив Рудий.

– А мені було цікаво, – відповіла Шмакова, – коли ж Димочка признається… А він крутив… виляв! – Вона повернулася до Димки: – А ми з Поповим, між іншим, Димочко, нікого не зраджували.

Кудлатий підскочив до Шмакової і замахнувся:

– Ух, Шмакова!

Попов кинувся на Кудлатого й схопив його за руку:

– Обережніше! – І сказав голосно, щоб усі чули: – Слухайте! Вона добра.

– Яка вона добра! – Кудлатий відштовхнув Попова, але чомусь не став з ним битися. – Ти придивися до неї, бевзю!

– Ну, недобра я! – зло сказала Шмакова. – На добрих воду возять.

– Вона наговорює на себе, – мовив Попов.

– Не потребую я твого захисту, Попику, – сказала Шмакова. – І сидіти я з тобою не хочу. – Вона взяла свій портфель. – І взагалі я люблю переміну місць, – майже весело, з викликом проспівала вона своїм звичайним голосом. – Сяду я до бідолашного Димочки, а то його всі покинули, – і вона сіла на Ленчине місце.

Попов рушив за нею слідом, нібито він був прив'язаний до неї невидимою мотузочкою: куди вона, туди і його мотузочка тягла. Він дійшов до сомовської парти й зупинився. І не знав, що робити далі. Мовчки стояв над Шмаковою.

– А я хотів бути дужим, – сказав Кудлатий і поглянув на свій кулак. – Думав, лишуся в лісі, як батько. І всі мене боятимуться. Всі Вальки… І всі Петьки… Ото й лад настане– Він тицьнув себе в обличчя кулаком. – Добре собі пику набити б.

– Слухайте! – раптом вигукнув Попов. – Що ж це таке відбувається?.. Шмакова до Сомова сіла, а він-зрадник!..

– Правильно, – сказала Миронова. – Бойкот зраднику! – Вона піднесла руку:. – Голосую… Хто "за"?

Ніхто не наслідував її прикладу.

Тільки Попов підніс руку, потримав, опустив і повільно вернувся на своє місце.

– Ех, ви! – Залізна Кнопка із зневагою подивилася на клас. – Ну, тоді я сама оголошую Сомову бойкот. Найне-щадніший! Ви чуєте? Я вам покажу, як треба боротися до кінця. Ніхто ніколи не уникне відплати!.. Вона кожного спостигне, як Сомова! – Голос у Миронової зірвався, і вона заплакала.

– Залізна Кнопка плаче, – сказала Шмакова. – Десь стався землетрус.

– Усе через неї! Через неї!– повторювала Миронова. – Через матір мою .. Вона вважає, що кожен може жити як хоче… і робити, що хоче… І ніхто ні за що не відповідатиме. Аби лише все було тишком-нишком!.. І ви такі ж самі! Всі! Всі! Такі ж самі!

– Кожен свою вигоду шукає! – радісно вигукнув Валька. – Що, неправда?

– А Безсольцеви? – запитав Васильєв.

– Безсольцеви!.. – Валька зневажливо осміхнувся.

– Таж вони диваки, а ми звичайні.

– Це ти звичайний?! Або я?.. А може, скажеш, Сомов теж звичайний?.. Ми дітки з клітки, – сказав Рудий. – Ось хто ми! Нас треба в звіринці показувати… За гроші.

Маргарита Іванівна мовчки слухала дітей. Але що більше вона їх слухала, то жахливіше себе почувала – якою ж вона виявилася дурною, дріб'язковою егоїсткою. Все-все забула через власне щастя.