– Я ж пояснила – він це все подарував! – знову радісно сказала Маргарита Іванівна.
– Задарма? Все-все задарма?..
– Авжеж, – відповіла Маргарита Іванівна. – Розумієте, який це чудовий початок для великої і благородної справи!
Валька розгубився. Смисл життя втрачав для нього основу. Він хотів заробити багато-багато грошей, він мав це за найбільше щастя, тому що за гроші він купив би собі автомашину, кольоровий телевізор, моторний човен і жив би собі на втіху. І раптом "хтось", з власної волі, відмовляється від усіх цих багатств. Від будинку, який коштує тисячі. Від картин, які, кажуть, коштують мільйон.
І весь клас ахнув. Діти, звісно, не розуміли справжнього значення картин, які Микола Миколайович віддав місту, але славнозвісний будинок на горбі вони знали від самого дитинства. Він, хоча був для них казковим палацом, про який вони знали стільки дивовижних історій, існував для них реально. І те, що тепер будинок Безсольцевих належить місту, справило на них разюче враження. Вони з захопленням і з великим зачудуванням дивилися на Ленку як на людину, причетну до чогось їм незрозумілого, але чудесного.
У класі було так тихо, так нескінченно тихо, що нерішучий стукіт у двері пролунав надто гучно.
– Так-так, увійдіть! – сказала Маргарита Іванівна. Двері прочинилися, і в отворі з'явилася постать Миколи
Миколайовича. В руці він тримав щось загорнуте в рушник. І весь клас, підкоряючись якомусь новому, незбагненному почуттю, безгучно підвівся перед Миколою Миколайовичем.
– Пробачте, – сказав він. – Я мушу перервати вас. – Лено, ми запізнюємося на катер.
– Товаришу Безсольцев… Миколо Миколайовичу! –
Маргарита Іванівна схопила його за руку й втягнула в клас. – Це ви?! Заходьте, будь ласка.
– Ми йдемо, йдемо… – Сказав Микола Миколайович. – Ми не будемо вам заважати.
– Дозвольте передати вам… – Маргарита Іванівна розхвилювалася, – наше захоплення… Ви така людина! Така людина!.. Я вперше в житті зустріла таку надзвичайну людину. Спасибі вам! Слово честі, я зараз розревуся…
– Пробачте, – Микола Миколайович був украй збентежений.
"Отже, вони про все довідалися, – подумав Микола Миколайович. – Отже, хтось, на хвості уже розніс цю новину по всьому місту". Йому стало радісно й сумно водночас: йому хотілося повідомити про це Ленку самому.
Річ у тім, що коли Микола Миколайович віддавав свою заяву з приводу будинку та картин до райвиконкому, то там виявилася давня знайома, директор місцевої музичної школи. І вона краєчком вуха почула, про що він говорив, дочекалася в коридорі, підбігла до нього й запитала підкреслено шанобливо й трохи витіювато:
– Миколо Миколайовичу, може, ви будете такі ласкаві, що дозволите не робити з вашої заяви таємницю?..
Він кивнув, що начебто дозволяє, бо побачив, що вона дуже схвильована, і зрадів цьому. Одначе наступної миті подумав, що краще їй цього не дозволяти, але її вже не було в коридорі, як оком змигнути вона десь зникла.
– Дідусю, ти заради мене?! – запитала Лена. – Всі картини?! Як же ти житимеш без них?..
– Не тільки заради тебе, хоча ти й відіграла в цьому не останню роль, – голосно й вільно відказав Микола Миколайович. Він зробив незвично широкий жест рукою і став раптом розкутим, легким, святковим, гарним. – Це давня моя мрія. Вчора вона знову завітала до мене. І ось…
Микола Миколайович замовк і довго-довго мовчав, так довго, що встиг роздивитися уважніше, ніж завжди, обличчя дітей, які сиділи перед ним і з якими в нього були такі складні стосунки.
Та хіба все це мало значення, коли він вийшов на такий ясний і простий шлях?
Микола Миколайович усміхнувся – ні, не їм, а собі, своїм думкам, своїй пекельній життєвій силі, яка билася в нього в грудях.
Він дивився на їхні обличчя, намагаючись заглянути в очі, й побачив, що в багатьох з них б'ється допитлива думка, а в деяких байдужість, а ще в деяких навіть злість і нерозуміння. Ллє ж є такі, в яких б'ється, б'ється й пробивається допитлива думка, і це буде завжди! І раптом, миттю натхненний, раптом збагнувши, що це необхідно зробити, він підніс над головою картину, досі загорнуту в рушник, вишитий хрестом, і сказав:
– Ця картина для мене дуже дорога. Тут зображено нашу старовинну співгромадянку. –Микола Миколайович суворо подивився на Маргариту Іванівну. – Вона була вашою попередницею, вчителькою російської словесності тут, у містечку… сто років тому. – Він усміхнувся: – Не думайте, що це було так уже й давно… Вона всього лише моя бабуся. – І додав просто й тихо: – Цю картину я дарую вашій школі.
– Дідусю! – сказала Ленка зі страхом і з німим почуттям глибокої поваги до вчинку Миколи Миколайовича. – Ді-ду-сю!
Ні, навіть вона не могла збагнути тої миті всю велич свого діда Миколи Миколайовича Безсольцева.
– Ходімо! – Микола Миколайович міцно взяв Ленку за руку. – Катер нас не чекатиме, хоч, може, ми з тобою і стали знаменитими людьми.
– Я вас проводжу, – раптом оголосила Маргарита Іванівна.
– Що ви, – заперечив Микола Миколайович, – це зайве. Маргарита Іванівна зніяковіла й зашарілася:
– Заразом проводжу й чоловіка… Він у мене цим же катером їде.
І вони троє вийшли з класу.
Востаннє майнула Ленчина стрижена голова, востаннє Микола Миколайович блиснув своїми великими латами на рукавах пальта, і вони зникли, супроводжені німою тишею.
– На яких людей ми руку підняли! – порушив тишу Васильєв і тяжко зітхнув: – Е-е-ех!
– Усе через Сомова, – Кудлатий підлетів до Димки, міцно стиснувши кулаки.
Одні з них забули, що вони самі теж ганяли Ленку. Другі забули, що жили, нібито вся ця історія їх не обходить. Треті, що хотіли заступитися за Ленку, та не встигли… Кожен, звісно, відчував якийсь сором перед самим собою, перед іншими, але в цьому важко признаватися, і всі вони дружно й одностайно звинувачували тільки Сомова.
– Бойкот – Сомову! – вигукнула Залізна Кнопка. – Голосуємо!
Проте голосування знову не вийшло, бо в двері просунулося життєрадісне обличчя Маргарити Іванівни.
– Директор мені дозволив. Я тільки туди й назад. А ви сидіть тихо. – Вона хотіла вже зникнути, але чомусь запитала:– До речі, що це ви кричали про бойкот? Знову?.. Кому? За що?