– Ти у згоді?.. – Залізна Кнопка наступала на Вальку. – Ти, шкуродер, з нами у згоді?!
Валька склав повідець у кишеню, нахабно усміхнувся і вийшов з кімнати. Потім застукав у шибку, вигукнув солодко-лагідним голосом:
– Діточки, вам пора у ліжечка, – зареготав і зник. Кудлатий стояв, низько похиливши голову, міцно стиснувши кулаки, які йому завжди допомагали, а тепер чомусь не допомогли. Усі інші пригнічено мовчали.
– Не сподівалась я такого від Опудала, – порушила нарешті тишу Залізна Кнопка. – Всім урізала. Не кожен з вас на це здатен. Шкода, що вона виявилася зрадницею, а то я з нею подружилася б… А ви всі – нікчеми. Самі не знаєте, чого хочете. Отак, діточки. Ну, привіт.
– А як же тістечка? – зупинив її Димка. – Ми ж іще чаю не випили.
– Тістечка? Зараз саме час…
– Точно, – підхопив Димка, хоча вигляд у нього при цьому був невпевнений…
– Їжте на здоров'я, а мене й без солодкого нудить. – І Миронова пішла, ні на кого не дивлячись.
– Миронова, стривай! – гукнув їй услід Кудлатий. – Я з тобою.
– Ти ж до мене збирався? – зупинив його Рудий.
– Передумав, – на ходу відповів Кудлатий, – додому охота.
– Тоді й я з вами, – сказав Рудий і кинувся слідом за Мироновою та Кудлатим.
Грюкнули двері – вони пішли.
У кімнаті лишилися тільки сам новонароджений та Шмакова з Поповим.
– Може, даремно ми з тобою нікому… нічого?.. – тихо запитав Попов у Шмакової. – Га?..
– Ти про що? – насторожився Димка.
Шмакова усміхнулася – вона передчувала близьку розв'язку всієї цієї затяжної заплутаної історії і зрозуміла, що нарешті настав її переможний час.
– Ми з Поповим, – радісно проспівала Шмакова, – уявляєш, Димочко… – хитро скосувала на Димку, їй подобалося спостерігати за ним: він то блід, то червонів. – Ми тоді з Поповим… – Вона засміялася й багатозначно замовкла, щось муркаючи собі під ніс.
– Що ви.. з Поповим? – запитав Димка.
Шмакова не квапилася з відповіддю – адже її відповідь мала приголомшити Димку, і так кортіло його помучити, щоб разом помститися за все. Настрій у неї був чудовий; здається, її план цілком удався: Димку знищено, а отже, знову завойовано й підкорено. Тепер вона з нього сукатиме мотузки, зробить своїм вірним рабом замість Попова А то їй цей здоровило добряче набрид – нудний якийсь і маруда
– То що ви з Поповим? – перепитав Димка.
– Ми? – Шмакова засяяла. Вона не зводила очей з Димчиного обличчя. – Ми під партою сиділи. Ось що!
Димка якось по-дурному усміхнувся й запитав:
– Коли сиділи? – хоч усе вже зрозумів.
– Коли ти з Маргаритою так любо розмовляв, – засміялася Шмакова.
– Під партою? – Димку обсипало жаром. – Ви?.. Коли Маргарита?..
– Під партою… Ми… коли Маргарита! – особливо захоплено проспівала Шмакова.
Ця новина розчавила Димку. Гострий страх і туга стисли його бідолашне серце – воно в нього затріпотіло, забилося, немов у нещасного мишеняти, що попав до лап нещадної кішки. Що йому було робити? Що?! Чи то заплакати на Вальчин манір і кинутися перед Шмаковою та Поповим навколішки й просити пощади. Чи то втекти з дому, негайно поїхати куди-небудь далеко-далеко, щоб його ніхто й ніколи не бачив з оцих людей. І де-небудь там зажити новим, достойним, хоробрим життям, про яке він завжди мріяв. У нього й до цього мелькали такі думки. Але щоразу вони миттю зникали, бо він розумів, що нічого такого зробити не зможе.
Димка уявив на одну мить, що йде якимось темним провулком у чужому місті. Холодно, пронизливий осінній вітер шарпає на ньому куртку, в обличчя періщить дощ… Але в нього немає знайомих у цьому місті, і ніхто його не покличе в дім, щоб погріти й нагодувати, йому нестерпно шкода стало себе…
– А чому ж ви тоді мовчали? – пробелькотів Димка, як завжди в такі хвилини до невпізнання змінюючись на обличчі.
– А ми й далі мовчатимемо, – відповіла Шмакова. – Правда, Попику?
– Мовчатимете? – Димка жалібно усміхнувся, нічого не розуміючи, хоча вже на щось сподіваючись.
– Слухайте, треба все розповісти, – похмуро промовив Попов.
Шмакова взяла з тарілки тістечко й наказала Попову:
– Розкрий рот!
Попов слухняно розкрив рот.
Шмакова сунула йому в рот тістечко й сказала, обтрушуючи пальці від кришок:
– Помовч і пожуй, а то вдавишся… Все так заплуталося, що й не добереш нічого. Якщо ми тепер відкриємося, нас теж по голівці не погладять. Розумієш, Попику? Отож ми тепер усі однією мотузочкою зв'язані. Повинні міцно один за одного триматися. – Вона підійшла до програвача й поставила платівку. – Потанцюємо, повеселимося в тісному колі. Треба ж догуляти! Дні народження бувають не щодня. – Вона усміхнулася Димці: – Димочко, дай мені моє улюблене.
– "Кошичок"? – затинаючися запитав Димка, взяв тістечко й квапливо віддав Шмаковій.
Попов голосно видихнув:
– Усе! – Він підвівся. – Слухайте! Несила мені більше! – І вибіг з кімнати, грюкаючи важкими черевиками й наражаючись по дорозі на перекинуті стільці.
– Куди це він? – перелякався Димка.
— Не бійсь. Він у мене вірна людина. Видно, надумав подихати свіжим повітрям. – Шмакова відкусила тістечко й проспівала: – Тістечко – розкіш! Мати пекла?
Димка похмуро сів на диван.
Шмакова ж, вкрай задоволена собою, своєю цілковитою перемогою над Димкою і Безсольцевою, у захваті танцювала, дожовуючи "кошичка" і таємничо усміхаючись.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Микола Миколайович прокинувся на світанку, коли на обрії уже з'явилася ясно-сіра смужка. Вірніше, не прокинувся, а встав, бо не спав майже всю ніч.
Він умився холодною водою, плескаючи її великими пригорщами в обличчя, щоб освіжитися. Акуратно поголився, автоматично надів свій костюм. Потім критично оглянув себе. Так, Ленка має рацію! Яке ж усе на ньому старе – зовсім не має ніякого вигляду. Треба перевдягтися б.
А що його гардероб був убогий, то він раптом вирішив одягти свою стару військову форму. Він дістав її із шафи, вийшов на балкончик, аби краще її роздивитися. Форма виявилася в цілковитому порядку. Він кілька разів струснув її, почистив щіткою і не полінувався пройтися по костюму праскою.
Орденські планки, які в три ряди прикрашали груди кітеля, йому не сподобалися – від часу вони дуже потьмяніли й стерлися, і це було недобре. Він зняв їх і вирішив сьогодні ж купити нові. Потім Микола Миколайович швидко перевдягся; суворий і зосереджений, сів до столу й щось довго писав і переписував. Написане склав і сховав до нагрудної кишені.