Він поспішав додому, майже не розбираючи дороги, по-падаючи в калюжі, наражаючись на випадкових перехожих. І ось тої миті, коли він увірвався в дім, коли вніс "Машку", немов коштовність, його повернув до життя Ленчин вигук:
– Хто там?
Микола Миколайович одповів радісно:
– Подивися, що я приніс!..
– Тихо! – відповіла йому Ленка звідкілясь із темряви.
– Ти чому сидиш без світла? – запитав Микола Миколайович і від хвилювання, в поспіху, забув, де вмикач.
Він перекинув у темряві стілець, чортихнувся, нарешті ввімкнув світло й побачив перелякану Ленку.
Дивовижно, який же він був необачний: недогледів людину, з якою жив пліч-о-пліч. Більше того, палко кохану й найближчу людину, онуку, рідну кров. На що це схоже?
– Там за вікном… ведмідь, – сказала вона.
– Ведмідь?.. Білий чи сіро-буро-малиновий? – радісно пожартував він.
– А я тобі кажу, там людина якась… – пошепки повідомила Ленка. – Вона начепила на голову морду ведмедя й хотіла залізти до нас у вікно.
Після цього Микола Миколайович усе ж таки підійшов до вікна, розчинив його, визирнув, щоб заспокоїти її, і сказав:
– Нікого немає. У темряві що завгодно приверзеться. А ти перелякалася, дурненька. А ще онука майора, який пройшов усю війну.
– Ти сам боїшся чужих собак, – сказала Ленка на своє виправдання.
– А хто ж не боїться чужих собак? – весело відповів він. – А ось дідька лисого та ведмедів я не боюся.
І далі не чув, про що вона говорила, тому що розгорнув рушник і дістав картину. Микола Миколайович гадав, як він зараз здивує Ленку.
– Ти поглянь, поглянь, Олено!..
Найголовніша його мрія полягала в тому, що він хотів, щоб Ленка полюбила дім і картини, які його населяли, як він сам усе це любив.
– Ти поглянь, поглянь, – торочив Микола Миколайович. – Як нам поталанило… Бабуся Колкіна віддала, вірніше, подарувала нам картину. Я хотів заплатити за неї гроші – нізащо, подарувала! Прекрасна, люба, чарівна бабуся Колкіна!.. Які незвичайні люди нас оточують, Олено!.. Над цим варто замислитися. Га?..
І він поставив картину перед Ленкою, із захватом спостерігаючи за виразом її обличчя. Нарешті він не витримав:
– Та прокинься ти!.. Ну, як вона тобі?.. Правда, гарна?
– Звичайна собі дівчинка, як я, – відповіла Ленка.
Микола Миколайович спершу не зрозумів, що вона мала на думці. Поглянув на картину. Потім на Ленку і… побачив, що вона чимось стала не схожа на саму себе. Якась незвична. Нарешті зрозумів – Ленка без кіс.
– А де твої коси? – запитав він.
– Я зачіску… тільки на канікули, – затинаючись, пояснила Ленка.
Микола Миколайович зрадів. Він побачив, що Ленка стала більше схожа на цю дівчинку на полотні.
– Олено! – вигукнув він так, що вона здригнулася. – Ти просто її двійник… Найсправжнісінький… Той же самий колір очей. Рот…
– Рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха, – з сумом сказала Ленка. – Може, її теж так дражнили?.. Тоді я не перша.
– Атож, – зрадів Микола Миколайович. – Ну усміхнися, усміхнися! Ти чудово усміхаєшся!
Ленка сором'язливо усміхнулася, і кутики її губів звично поповзли до вух.
Микола Миколайович схопив полотно, перевернув його і на зворотному боці побачив розгонистий напис, зроблений чорною фарбою: "Рік 70".
– Як же це я відразу не здогадався, старий дурень! Стільки років дивився на неї – і не здогадувався. Батько мені розповідав цю подію… Вона, – він показав на "Машку", – подарувала цю картину своїй улюбленій учениці. А коли ту заарештували жандарми як учасницю групи "Народна воля", картина загубилася… Остання його робота.
Микола Миколайович помовчав, потім злякано-велично, ще не вірячи до кінця в це диво, оголосив:
– Олено, я божеволію… Можливо… Навіть більше того, я впевнений… Дівчинка-сестра мого діда, баба Маша. Машка. Машуня…. Марія Миколаївна Безсольцева. Знаменита особа. Жертовниця. Свята душа.
Її нареченого вбито під час російсько-турецької війни. Під Плевною. А вона після його смерті не виявила бажання виходити заміж, їй тоді було всього вісімнадцять, і все життя прожила самотою. Але як прожила!
Вона заснувала жіночу гімназію в містечку. А перші її випускниці геть усі поїхали вчителювати в найближчі села. Кажуть, вони у всьому наслідували її: так само вдягалися, як вона, так само розмовляли, так само жили. Які були люди! Які були особливі люди! Усе робили не задля слави, а задля народної користі.
Під час першої імперіалістичної тут у нас була епідемія тифу. І мій батько, тобто її племінник, був на цій епідемії і теж заразився тифом, і його поклали до тифозного барака.
Якось уночі він прийшов додому. Маша йому відчиняє, а він стоїть перед нею у спідньому, босоніж. А діло було взимку. Виявилося, що він прийшов непритомний. І ось Марія Миколаївна завдала його собі на плечі й понесла назад. П'ять кілометрів по глибокому снігу тягла – тифозний барак був за містом. Там і лишилася – виходила племінника.
Потім інших почала доглядати, найтяжчих, багато хто з них своїм життям їй завдячував.
Я її добре пам'ятаю. Вона мешкала в твоїй кімнатці… Коли вона померла, її ховало ціле місто.
Микола Миколайович бігав по кімнаті, потирав руки, задихався, не звертаючи на це уваги, хапався за серце, не розуміючи, що воно в нього болить.
– Боже мій! – гарячкував він. – Як ти дивовижно на неї схожа і як ти дивовижно вчасно приїхала… А я дивовижно вчасно опинився в селі Вертушино в бабусі Колкіної!.. Тепер наша справа справді доходить кінця. Тепер ми зібрали з тобою майже всі його картини й можемо вихвалятися, влаштовувати бенкети й запрошувати на демонстрацію наших скарбів допитливих музейних працівників. Вони почнуть охкати та ахкати й казати: "Ви відкрили нового маловідомого художника". А ми з тобою сидітимемо довгими зимовими вечорами вдома й складатимемо плани.
– Які плани? – запитала Ленка.
– Найрізноманітніші. – Микола Миколайович усміхнувся, не помічаючи Ленчиного сумного настрою, що аж ніяк не відповідав його веселощам. – Нам багато про що треба порадитися.
І ось саме в цей час у вікні знову з'явилася голова рикаючого ведмедя.
– Ведмідь! – заверещала Ленка й стрибнула на стілець.
Того вечора Микола Миколайович був напрочуд спритний і удачливий. Він стояв біля вікна, встиг ухопитися за ведмедячу морду, і вона залишилася у нього в руці… Але наступної миті, – це він пам'ятав дуже добре, – він відчув деяке збентеження, бо на місці ведмедячої морди перед ним виникло перекошене від страху, якесь жалюгідне й нікчемне Димчине обличчя.