– Ото дурна! – сказав Васильєв. – Ну навіщо вона це зробила? – Він поглянув на Сомова: – Ну навіщо?!
У цей час здаля, звідкілясь ізгори, з чистого, прозорого високого неба, яке буває тільки сухого погожого осіннього дня, долинув крик:
– Опу-да-ло!
– Зрад-ни-ця!
Димка з Васильєвим перезирнулися.
– Ми тут сидимо, балакаємо… А її, може, там лупцюють! – раптом вигукнув Димка й кинувся бігти.
Васильєв помчав за ним слідом.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
– Ти уявляєш, – сказала Ленка, – вони гнали мене по місту. На очах у всіх. Бігти мені було важко… Тебе ніколи не ганяли, мов зайця?..
Микола Миколайович змовчав, хоча його теж ганяли і він знав, як це важко. Під час війни він тікав з полону. Його відправили на польові роботи кудись під Гамбург, і він знову втік. Уранці в лісі його виявили діти, він заснув, знесилений, чи, може, просто знепритомнів од голоду. Він прокинувся від невиразного шереху й тихої розмови німецькою. Розплющив очі й побачив дітей – вони були озброєні палицями. Він спробував усміхнутися їм, підвівся, не озираючися, пішов лісовою стежкою. А вони загомоніли, кинулися слідом, забігаючи наперед і штовхаючися позаду нього. Тоді він побіг, а вони засвистіли й затюкали, переможно вимахуючи палицями. І так вони гнали його, аж поки він упав.
– Ось ти й не знаєш, що це таке, коли тебе ганяють, немов зайця. А виходить, якщо побіг – отже, винен. Тепер я вчена – треба відбиватися, якщо навіть їх багато і тебе б'ють. А бігти не можна. Тоді я цього не розуміла й побігла.
А вони мене гнали:
"Опу-да-ло-о-о!"
Перехожі дивилися на мене: кожному кортить поглядіти на опудало. Тоді я уповільнила біг, ну щоб виходило, ніби то не я тікала й ніби то не мені гукали.
Одного разу вони мене наздогнали, й Валька схопив мене за руку. Але я вирвалась і вбігла в нашу вулицю. А вся ця зграя – за мною!
І тої миті я побачила Димку – він біг за нами слідом. Він біг що було духу. Він поспішав, щоб урятувати мене. Адже він тоді ще гадав, що він хоробрий.
А я вскочила у хвіртку. Останнє, що я побачила, – це те, що зграя оточила Димку, й останнє, що я почула, – це їхній переможний регіт.
Тебе вдома не було, і я зраділа. А то мені довелося б розповісти тобі про все.
Я припала до щілини у хвіртці. "Що ж, думаю, Димка там робить, чому мене не наздогнав?" – і побачила, що хлопці з дівчатами пішли вгору вулицею і Димка йшов серед них і про щось говорив, розмахуючи руками, щось доводив… Ну, молодець, наважився. Я відразу стала щасливою: от зараз їм, думаю, соромно, що вони мене цькували. Живу людину– немов зайця!
Спочатку я чекала Димку біля воріт. Чекала-чекала, всі очі видивилася. Коли смеркло, пішла додому й там чекала-чекала… Потім не стерпіла, сили мені чекати далі не стачило, розумієш, дідусю, і подзвонила Димці. До телефону підійшла Свєтка.
"А Димки вдома немає, – сказала вона й швидко процокотіла:– Молодий молоду посадив на ляду. Ой, вставай, молода, бо холодна ляда".
У цю мить хтось постукав у вікно.
"Димка!" –скрикнула я й кинулася розчиняти вікно.
У вікно всунулася величезна ведмедяча морда. Ну просто справжній ведмідь! І як,загарчить: "Гар-р-р-р!"
Звісно, я перелякалася, – та будь-хто перелякався б, – відсахнулася від вікна, погасила світло, щоб мене з вулиці не було видно. А сама припала до стіни й тремчу. І раптом хряснули двері і прийшов ти, – сказала Ленка. – А я як закричала: "Хто там?…" Пам'ятаєш?
Микола Миколайович кивнув, що пам'ятає. Він дуже добре пам'ятав цей день, адже саме тоді він випадково заїхав до села Вертушино, зайшов до бабусі Колкіної, і та віддала йому "Машку".
Він навіть не мріяв про це ніколи, просто час од часу заїздив до Вертушина, щоб побувати в Колкіної і помилуватися картиною.
Це було невеличке полотно, написане з якоюсь неймовірною щирістю, – в цій. дівчинці трепетало життя, і чомусь було страшно за неї, така вона була незахищена перед світом. "Може, тому, що вона після хвороби й острижена?" – подумав він тоді.
Миколі Миколайовичу пощастило знайти цю річ кілька років тому, одразу, коли він повернувся у рідні місця. Але йому й на думку не спадало придбати її. Старенька жила тихо й самітно, і з життям її пов'язували нечисленні звичні улюблені речі.
Бабуся Колкіна вряди-годи полишала своє рідне село, хоча Микола Миколайович і запрошував її до себе на гостину. Проте одного разу вона з'явилася до нього, не попередивши, заявила, що приїхала в районну поліклініку по здоров'я, хоча лікарям не довіряла й ліків чомусь побоювалася.
Микола Миколайович з радістю зустрів стару. І та довго й з гідністю пила чай, а потім, ніби між іншим, пішла по кімнатах, кидаючи швидкі погляди сюди й туди по стінах… Спливло досить багато часу. І раптом сталося неймовірне. Бабуся Колкіна переказала Миколі Миколайовичу через спільних знайомих, щоб приїздив.
Микола Миколайович заквапився. Він одразу ж вирушив у дорогу й застав змарнілу стареньку в ліжку, хоча дім був вимитий і вичищений, наче напередодні свята.
– Голубе, – сказала бабуся Колкіна ніжним, співучим, але слабким голосом, – цій картинці місце в твоєму домі… Я тобі її дарую.
Микола Миколайович почав відмовлятися, розгубився, пропонував, зрештою, гроші.
– Грошей не пропонуй, – перебила бабуся Колкіна. – Не кривдь стару. Що ж до подарунка – то я давно вирішила. А якщо захочу коли-небудь на неї глянути, то сама приїду до тебе.
Микола Миколайович згадав, що десять років тому, коли він уперше потрапив до Колкіної у дім, то вона йому зраділа й сказала: "Ось помру, дівчинку віддам тобі".
Того дня, коли він одержав "Машку", він був щасливий мов дитя й летів додому на всіх парусах – йому хотілося, нестерпно хотілося якнайшвидше добутися додому й повісити картину на стіну.
Ще в автобусі, коли він їхав з села, притискаючи до себе полотно, загорнуте в старенький лляний рушник, вишитий хрестом, його пройняв зовсім ідіотський страх, що картина кудись випарувалася, що "Машка" щезла, а в руці в нього просто чисте полотно.
Микола Миколайович сам із себе сміявся: хіба ж не божевільний він? Проте, тільки-но вийшов з автобуса, одразу ж, завернувши трохи вбік, квапливо розв'язав картину й заспокоївся…