За столом і під стінами сиділи літні гості, розмовляли, намагались перекричати музику й гамір, але це їм не вдавалось. Проте говорили, незважаючи на те, слухають їх чи ні.
Раптом музика вмовкла. Це "батько" дав знак. Музикантам піднесли пива і вгощення.
Після короткої перерви знову заграли і на середину кімнати вийшли молоді — Степан і Дзвінка. Дзвінка опиралась, але підпилий Степан тягнув її майже силоміць до танцю. В хаті було душно, тісно, повітря пересичене запахами горілки, пива, людського поту і видихів.
Степан обняв Дзвінку, затупотів ногами, почав танцювати. Хотілося показати молодечий запал, довести, що іще юнакам не поступиться. Але на цей раз йому не пощастило. Обійшовши з молодою невеличке коло, раптом випустив її і заточився, повалився на руки гостей, що з жалем дивилися на нерівну пару.
В кімнаті заметушились, загомоніли.
— Єк си на весіллю таке траф'єє, то не до добра,— говорив старий Микитюк — півворожбит, півзнахар. Він угадував погоду на цілий рік уперед, знав, які будуть врожаї сіна, чи добре котитимуться вівці. Люди вірили йому і прислухались до його порад. Зараз його ворожба умить розійшлась між гостями і викликала нові міркування, балачки та пересуди.
До півночі гості розійшлись, хоч танці мали бути до ранку. А Степан свою першу шлюбну ніч, на яку стільки чекав, проспав п'яний у комірчині. Лежав сам. Жінка не підходила — бридилась.
Йшла весна 1745 року. Якось несподівано скоро прогримів грім, розбудив сонні гори. Рясний дощ промив і прочесав їм голови, в одну ніч сніги почорніли, і коли вранці блиснуло гаряче сонце, тисячами струмків вже мчали в долини, доки їх не перехопили ріки. Тільки найвищі гірські шпилі ще не піддавалися. Дрімала ще стара Говерла і Піп Іван, закутані в грубі білі покривала. Дрімав Хом'як, Сивуля. Як мерзлякуваті старики, вкривалися на ніч серпанками густої мряки.
Але молода весна не зважала на примхи старості, ішла швидкими кроками і будила зі сну землю, несла їй тепло і любов.
Одного ранку Фока, вернувшись з нічної варти, сповістив, що над табором кружляють двоє чорногузів. Усі вибігли надвір привітати дорогих гостей. Перезимувавши в чужих краях, вертали чорногузи в рідні села, йа солом'яні стріхи, де народилися.
Як вони зимували? Звідки вертають? Де вони, ті казкові теплі краї? Хто показує птахам дорогу через шиірокі моря і безводні пустелі? Хто їх спрямовує до старих гнізд після великого і довгого льоту? А вони ж тільки птахи. Людина і та не могла б знайти дороги, а вони птахи, тільки птахи...
Суворі люди, позбавлені не тільки прав, але й нормального людського житла, зачудовано вдумувалися в цю таємницю — одну з незліченних таємниць природи.
Відтепер щоранку вони зустрічали нових і нових посланців весни. Пролетіли над табором ключі журавлів, гусей, лебедів. Побратими дивилися їм услід. Заздрили. Ворожили з їхнього льоту, яке буде літо та чи всміхнеться їм удача цього року!
Весна вселяла в їх серця і радість, і тугу. Радість від того, що скінчилась зима, яка тримала їх наче у в'язниці, тугу за втраченим правом жити на землі, як живуть люди, за теплими хатами, за рідними сім'ями, за жіночими пестощами...
По селах готувалися до веснування. В Дідушковому оседку все частіше можна було побачити Федора Што-лу. На прохання молодого Дідушка він залишився й надалі в нього ватагувати. Іванко був ще молодим парубком, господарством не дуже цікавився, та й вдачею не був подібний до батька. Кажуть, що під старість люди скупішають. Мабуть, є в цьому якась частка правди. Про Іванка люди казали: "Чекайте, воно ще тільки в колодочки вбивається, а опіриться — покаже свою масть!"
Одначе Іванко, мабуть, пішов характером у свою матір. Та й зустріч з Довбушем і великодушність його поки що пам'ятав. Штола допомагав недосвідченому ґазді розібратись у господарстві і водночас сам, як колись Дідушок, підготовляв його маржину до вигону на полонини. Чекали тільки Юрія на білому коні — свята весни.
"Коли на Явдохи курочка нап'ється, то на Юрія овечка напасеться",— кажуть гуцули. Юрій був найулюбленішим святим. Це ж він, молодий красень Юрій, відбирає у святого Миколи ключі од світу і посилає старого на піч небесну спати до майбутньої зими, а сам, прогнавши зиму з гір, наповнює ріки водами, сушить плаї і дороги копитами свого білого коника. Гарцюючи над горами, піднімає списом все вище ясне сонечко, а запліднена сонцем з осені земля родить жито, пшеницю і всяку пашницю, родить на полонинах трави, підмальовує їх різнокольоровим цвітом, косичить ліси зеленим листом, наповнює їх співом пташиним.
Чекали Юрія і в Довбушевім таборі. Бо ж після цього свята виганяють маржину на гірські полонини, і тоді опришкам легше прогодуватись. А зараз почав докучати голод. Майже всю маржину, яку годував Данило, поїли. Але не такий був страшний голод, як те, що, коли з'їли останню овечку, не стало роботи.
Змалку Данило Вовк-Устеріцький пас худобу, виріс на полонинах. Хоч і наймитом був, але там, на полонинах, синє небо і сонце, ясний місяць і зорі, верхи гір, ліси і кручі, п'янке повітря, вітри буйні і бистрі ріки — все це було не панське, його. А зараз усе це пропало для нього навіки. Чекав пастухів і овець на полонинах, щоб почути звуки трембіти, почути пісню, почути бекання овець і брязкіт дзвіночків.
Але швидше, ніж на полонини пастухи з маржиною, почали вертати в табір торішні опришки. Принесли з собою харчі: сало, кукурудзяне борошно, сіль. Принесли і сумні вісті про мученицьку смерть побратимів у станіславській в'язниці.
На питання Довбуша, чи повстали б селяни, якщо б спробував підняти їх зараз, ніхто з прибулих не міг сказати чогось певного.
— А що, коли зібрати чоловіків одного села і з ними рушити походом на друге. Роззброїти смоляків і військо, і з їхніми пушками 1 йти на третє село знищувати панів? І так війною далі, і захистити увесь наш край? А то поодинокі розправи нічого не змінюють. На місце одного пана стає інший — та й усе.
Опришки слухали і не розуміли, чого хоче отаман.
— Ну повстануть одне, два, три села. А далі що? — спитав Бойчук.
— А далі? — Довбуш думав лише хвилину, видно, чекав такого питання і мав на нього готову відповідь.— А далі закладемо свою власну державу селянську, в якій всі будуть рівні.