Опришки нудилися без діла. За такої погоди походи були неможливі. Потоки перетворились на ріки, ріки розлились у моря. Гори ослизли, мохи набрякли вологою, ліси перестали бути сховищем від негоди, бо дощ у лісі — подвійний дощ. Кожне дерево, кожен кущ від легкого подуву вітру стрясав на землю мільйони крапель. Перестав він бути і місцем захисту від ворогів.
Одного дня Довбуш, зібравши опришків, сказав: — Будемо розходитись, братики. Разом зимувати не зможем. Важко буде прогодуватись усім, та й робити нічого довгу зиму. Залишаться тільки ті, що вже добре насолили панам, за ким полюють на долах смоляки, кому в мирне життя дорога закрита. Цього року нам уже воювати не доведеться. Самі бачите, зима не за горами, а осінь сльотава. В таку погоду важко втримати порох сухим. Розходьтеся, куди хто хоче. А там, у долині, де котрий з вас притулок знайде, розповідайте людям, за що воюють опришки. Що не задля грошей граються зі смертю, а щоб убити неправду, щоб показати бідним людям їх силу, якої вони ще не чують у собі. Перед опришками дрижать багачі цілого краю, а опришків всього двадцять-тридцять, а бува, що й тільки десять, а то й менше. Намовляйте селян, щоб не корились, а щоб палили панські маєтки, щоб убивали лихварів, щоб допомагали опришкам, бо ми світ рівняємо.
Хлопці слухали те уважно і надовго потім замислювалися. А Фока червонів і блід від гордості за отамана.
І опришки почали лагодитися в дорогу. Милися, міняли чорні, варені у дьогті, сорочки на чисті, білі, підстригали волосся, голились, щоб бути подібними до звичайних селян. І відходили... Ішли на всі сторони світу. Старались знайти місця, куди цього року не набігали. Отже, йшли на Буковину, Поділля, на Закарпаття. Туди пішов і Серичак, що, як і Рахівський, був звідти родом.
Протягом тижня розійшлися майже всі, лишилися Пугач, Мир, Фока та Іван Рахівський. Залишився і Данило Вовк-Устеріцький, який відав усім опришківським хазяйством. Для маржини він надбав за літо подостатку сіна. Зимівники були забезпечені м'ясом, кукурудзяною мукою і молочними продуктами до весни. Минула зима багато чого їх навчила.
Та не всі, що розійшлися, пішли туди, куди наказував їм іти здоровий розум. Проходячи повз рідні села, забігали до рідних, до знайомих, до коханих, забігали на хвилину, лишалися на тижні, а то й на всю зиму, забувши обережність і страх, забувши про небезпеку. А вона чигала на них, як кіт на мишу, підступна й хитра, йшла за ними слідом.
Після смерті Пшелуського командиром смоляків був призначений ротмістр Антон Сіромський. Він почав свою діяльність з того, що набрав нових людей до загонів, бо тих, що дісталися йому після Пшелуського, вважав здеморалізованими і нездатними для боротьби з опришками.
Поповнення набирав з місцевого населення, з людей, які добре знали гори, звичаї і, головне, знали, природу самого опришківства. Це були дрібні шляхтичі, які колись так чи інакше потерпіли від опришків, авантюристи, синки заможних селян і навіть деякі зрадники з опришків.
Сіромський знав, що коли б він навіть подвоїв число свого війська, — йому в горах з Довбушем не справитися. В горах опришки невловимі. А от в селах... Він знав, що вони приходять у села на зимівлю. Вирішив ловити їх поодинці.
Влаштувавши свою стоянку в Космачі, розіслав розвідників по всіх селах Яблоновського ключа, щоб вивідати, де, в якій хаті зупинився на зимівлю опришок.
План хитрого шляхтича частково вдався. В самому Космачі було захоплено сонними, коло своїх жінок, опришків Вардзарука і Кіф'яка, а в Шешорах і Текучій — Мохначука і Книшука. Всі четверо заплатили годовою за свою необережність. їх судили в Станіславі. Тримались усі четверо з разючою мужністю, хоч терпіли нечувані доти тортури.
Кожного з них допитували на очах трьох інших. Але все було марно. Ніхто з них не зрадив товариства, не зламав опришківської присяги.
— Де Довбуш? — скаженів шляхтич.
— В горах,— була однакова відповідь усіх чотирьох.
— Де зимує?
— На Закарпатті,— брехав Мохначук.
— Де саме, точніше!
— Не знаю.
— Хто з ним зимує?
— Не знаю. А хоч би й знав, не скажу.
Кати виявилися безсилими зламати волю цих простих людей.
Опришок Кіф'як упав мертвий вже під час другого допиту. Коли зашкварчало припечене вогнем його тіло, серце не витримало. А Книшук, коли його привели в судовий зал, розігнавшись від порога, з розгону вдарив головою об стіну — і позбувся мук. Це приголомшило навіть катів, що у своєму житті багато бачили людських страждань. Двоє інших також мужньо склали свої буйні голови.
Тіла опришків кат порубав на шматки, а самі селяни, під страхом смерті, насаджували ці шматки на палі і розвішували по дорогах, де могли ходити чорні хлопці.
Звістка про страшну смерть чотирьох побратимів блискавично облетіла всі гірські села, і Сіромському не вдалося більше знайти в селах ні одного опришка. Не знав про ці події тільки Довбуш. Сніг позасипав стежки, дороги, встелив яри, вибілив скелі, вбрав у пухкі кожухи смереки в лісах, поробив неприступними вали із косодеревини на підступах до опришківського табору.
Довбушеві і його друзям була забезпечена спокійна зимівля.
Останнє побачення не зробило перевороту в свідомості Дзвінки. Вона тулилася до грудей коханого і плакала, і, може, все то було й щиро. Хто міг те знати?
Може, Довбуш розбудив знову у ній приспану жагу, може, згадались його гарячі обійми, солодкі поцілунки, може, щасливі ночі, а може, заговорила проста людська вдячність за любов, за дорогі подарунки? Все могло бути.
— Хай тебе судить бог і люди, — сказав Довбуш їй тоді на прощання.
Вертаючи з побачення, Ксеня вирішила, що воно буде останнім. Годі по лісах ховатись, досить самітних ночей, турботних днів, доволі вічного страху, умовлянь і погроз! Була щаслива, що вертає жива. Коли б не Довбуш, опришки, мабуть, убили б.
Перед самим подвір'ям заспівала, щоб дати про себе знати. Назустріч вийшов Степан з пістолем у руці*
— Ти сама?
— Сама.
— Гляди!
— Сам гляди! — буркнула злісно.
— Я нічого. Хата оточена смоляками.
— Даремне стараються. Довбуш не такий дурень, З сіней вийшов чоловік з рушницею — командир