До хати увійшов аж тоді, коли всі вже спали. Лежали покотом на долівці, на постелі із смерекових галузок, лежали густо, як оселедці в бочці. Стояв важкий дух. Довбушева лавка була вільна. Міг лягати, але не ліг. Чув, що не засне. Вийшов знову надвір, щоб змінити вартового. А вранці наказав робити драбини. Щоб були довгі, але якомога легші. Велів шукати на це діло сухих смерек.
Щодня прибували все нові й нові опришки. Верталися старі, випробувані, що ходили вже на виправи з Довбушем. Нових приймав обережно. Допитувався, чому прийшли, чи не з жадоби наживи, чи знають, що їх чекає, коли попадуться смолякам в руки. Випробовував їх на сміливість, витривалість, кмітливість. Питав кожного, кого той лишив удома, чи має дітей, чи має дівчину. Тих, що мали дітей, не брав, а тих, у яких була дівчина, попереджав, що опришок не має права сходити в долину без потреби і без отаманового дозволу. Відібрані присягали на Довбушів топірець і рушницю.
За тиждень прибуло стільки новобранців, що мусили вже ночувати під відкритим небом. Одного ранку Довбуш зібрав хлопців, що зналися на теслярстві, і велів будувати ще одну колибу. А старого побратима Мира послав з десятьма хлопцями на гору Стіг по сховану там зброю. Велів поклонитися могилі побратимів. Там спочивали Крига, Баюрак і Квітчук.
— Після першої ж виправи поставимо хрест на їх могилі,— сказав Довбуш.
А сам тим часом гарячково готувався до походу на богородчанську фортецю. Нічого ще не говорив опришкам. Чекав Мира із зброєю.
Зброя виявилася в доброму стані. Куль і пороху знайшлося вдосталь. Озброївши все своє військо, Довбуш нарешті відкрив друзям свої плани:
— Ідемо на богородчанську фортецю. Там, нові мої побратими, доведете, чого ви варті. Старих я знаю, ті не підведуть. Пам'ятайте, хто потрапить у полон, того живцем розчетвертують. Дії мусять бути швидкі, як куля з рушниці. Як здобудемо фортецю — виріжемо все панське кодло і спалимо прокляте гніздо.
Відколи старі опришки знали Довбуша, такого наказу ще від нього не чули...
— На свист виходити з палацу — і в гори,— говорив далі отаман.— Вже сьогодні висилаємо розвідку з побратимів Івана Рахівського, Данила Пугача і... хто третій добровільно? — спитав, звертаючись до гурту.
Всі опришки, як один, піднесли вгору руки.
— Всім у розвідку не можна. Хто був уже в Бого-родчанах?
Зголосився Палій, його й призначили в розвідку третім.
Розвідники зразу ж і рушили на доли. А наступного ранку і Довбуш з тридцятьма опришками верхами подався в бік Солотвини. Всі були добре озброєні, всі мали рушниці, сокири, а старі опришки — ще й пістолі. У Довбуша висів при боці палаш, яким він торік стяв, голову офіцерові королівського війська.
Несли з собою чотири драбини. Кожну — по два чоловіки, міняючись по черзі через певний час.
До Солотвинського лісу дісталися ввечері. Там уже їх чекав Палій із хлопцями. Вони вже все розвідали. Нічого нового й несподіваного не виявили.
1$ В, Гжицький
545
Порадившись із найстаршими побратимами, Довбуш вирішив напасти на фортецю удосвіта.
Ще перші півні не співали, як опришки спустилися з лісу в село. Панський палац бовванів на горбі в густому тумані, мов у павутинні. Ні м}фу, ні залізної брами з вишками над нею не було в цьому тумані видно. Пугач і Палій повели усіх в обхід.
Тихо підійшли до муру і приставили драбину. Виявилось: закоротка. Не діставала до верху на пів людського зросту. Тоді Довбуш наказав двом побратимам підняти драбину на плечі. Тепер уже з останнього щабля можна було досягти верха муру. Одному Довбуш наказав стати цапки перед драбиною, а решті опришків по його спині, по вільних руках товаришів, що тримали драбину, лізти на драбину, а тоді по її щаблях — на мур. З муру, по гіллі дерев, що росли здовж нього, злазити на землю. Вправи з драбиною Довбуш проробив з опришками ще в таборі. Передбачав, що мур може бути зависокий. В крайньому разі, мали зв'язувати дві драбини докупи. Принесли з собою мотузки. Проте до цього способу не довелося вдаватися.
Пропустивши вперед десять найхоробріших хлопців, Довбуш поліз і сам. Поки за ними перелазила решта, він розподіляв завдання. Кожен опришок мав знати, що йому робить.
Вартових на вишках біля брами доручив Пугачеві й Мирові. Вони мали їх безшумно зняти. Обидва справилися з цим швидше, ніж можна було сподіватись. Закололи їх сплячих і забрали рушниці. Двох інших, на задніх вишках, мали зняти Іван Рахівський і Бойчук. Рахівський заколов свого, а Бойчук не встиг, і той вартовий ударив у дзвін. Бойчук вистрілив і вбив його. Але постріл був небажаний. Коли б це трапилось на кілька хвилин раніш, усе б пропало. На щастя, Пугач уже відчинив браму, яка замикалася зсередини на звичайний засув. Свистом дав знати опришкам, які ще не встигли перелізти через мур, що хід вільний, і через кілька хвилин вони вже були біля брами, покинувши непотрібні тепер драбини.
Почувши постріл, Довбуш поспішив з кількома оп-
вдалося зробити на диво легко. їх було всього десятеро, і всі, роздягнені до білизни, спали. Опришки забрали у них рушниці, кулі, порох, загнали їх самих в кут і на
ришками до касарні, щоб роззб]
І це
казали не рухатися з місця. Забезпечивши відступ, Довбуш з Пугачем, Миром, Бойчуком, Рахівським і ще шістьма опришками попрямували до замку. Цю величну назву давали пихаті шляхтичі звичайним будинкам, у яких мешкали. І богородчанський "замок" був просто великим одноповерховим будинком з колонами.
Двері до покоїв відчинили опришкам самі лакеї. їм було обіцяно нагороду і запевнено їх, що пани для них більше не страшні.
Самого власника маєтку застали в постелі. На постріл Бойчука він навіть не прокинувся, і тільки грюкіт, з яким виламували двері до його спальні, розтривожив його п'яний сон. Побачивши опришків, спросоння не міг второпати, в чому справа.
— Хто тут? — крикнув, глянувши на пістоль, що висів на стіні на дорогому килимі.
— Довбуш! — сказав весело отаман.— В гості прийшов!
— Єзус-Марія! — скрикнув пан, і це були його останні слова. Довбуш рубонув його палашем по голові. Після цього одним ударом відтяв йому голову.
Виходячи з замку, Довбуш наказав підпалити його. Лакеї з його наказу принесли свічок, олії, пообливали олією меблі, постіль і запалили. За хвилину огонь охопив увесь будинок. Службі панській Довбуш дозволив теж набрати собі панського добра.