Опришки

Сторінка 7 з 86

Гжицький Володимир

Пастухів чекала готова вечеря. На голос трембіти зійшлися вони підкріпитися та послухати наук ватага, а на полонини тим часом весело збігала з верхів весняна ніч.

Ще зухвалий підпанок із вояками після розправи над старими Довбушами не встиг одійти навіть за Дідуш-кове обійстя, а Фока уже летів до Дзвінки, хоч аж свистіло в його хорих грудях і піт стікав рясно по обличчю. Біг, спотикаючись, а рукою стискав свої надмірно випуклі груди, які, здавалось от-от розіб'є схвильоване серце. Далеко було до Дзвінки. Жила окремо, на ки-чері, коло дороги, що вела на полонину, в невеличкій, але новій гарній хаті. Спішив до неї, щоб швидше міг дізнатися про новий панський злочин отаман опришків.

Але не тільки це гнало Фоку на самотню кичеру. Мав ще одну справу, власну, що пекла його вже довго, що точила його безсонними ночами. Сьогодні й поклав остаточно про це поговорити. Він і давно сказав би, та боявся сміху. Усю дорогу готував те, що говоритиме Дзвінці. Та коли став нарешті біля її брами, усе вилетіло з голови.

Дзвінку застав за роботою в дворі. Учора змішала вона свою маржину, а сьогодні порядкувала за нею, збираючи в каруци гній, згортаючи солому, сіно, що його порозносила худоба по всьому подвір'ї. Фоку вона давно побачила крізь отвір в огорожі, ще тільки-но він виходив на її кичеру. Таких отворів було в її огорожі кілька, щоб здалеку можна було забачити приятеля і ворога.

Коли хлопець увійшов у двір, покинула роботу й повела його до хати. Знала, що втомлений, і була певна, що не їв сьогодні нічого, бо ж не було кому його нагодувати. Насипала свіжої кулеші, але він відмовився:

— Не до їжі мені,

З очей пізнала, що справді йсйму не до їжі. Аж злякалася, коли звів на неї ті очі, ті дві безодні незміри-мого смутку.

— Що сталося? — спитала злякано. Ніколи не бачила таким свого вірного Фоку.

— Нещастя.

І розповів про події на селі. Найбільше горював, що все через нього сталося.

— Говорив я їм, доказував, клявся, що це я кинув камінь,— не повірили.

Йому боліло ще й те, що його за людину не мали, що він здався не вартим уваги навіть гайдукам.

— Хочу, Дзвінко, щоб вони про мене почули, щоб заговорили йро мене, щоб затремтіли... Хочу стати опришком! Хочу мститися за старого Довбуша, за битих людей, за податки! Ночами спати не можу, все думаю, думаю, аж голова тріщить і, здається... розум мішається...

Він на мить змовк, замислився. Тоді знов вибухнув потоком гарячих слів. Не бачачи його маленької, потворної постаті, можна було б подумати, що це велетень промовляє — так сильно, так урочисто бриніли його слова.

— Заздрю Довбушеві, задрю всім, хто має дужі руки!.. Коли б я мав таку силу, я 6 тут і хвилини не сидів! Але там, на горах, я і так корисним можу бути. Коли не довірить мені Олекса кріса в руки, візьму скрипку, флояру, дудку. Гратиму опришкам... А тут я жити не можу... І я прийшов до тебе, Ксеню, просити: замов за мене слово перед отаманом.

Молодиця мимоволі всміхнулась і легенько хитнула головою.

— Не хочеш? — спитав жалісно.

— Не поможе, Фоко.

— Як то не поможе? Коли й ти попросиш — не поможе? Він тебе любить більше, ніж синє небо й сонце, більше, ніж...

— Ніж ти, Фоко?

Фока осікся, глянув на молоду жінку, і ще пекучі-ший смуток полився йому з очей.

— Не більше,— сказав по хвилині,— бо я тебе люблю більше, ніж життя... Та що моє життя,— я його ненавиджу! Я тебе люблю більше, ніж наші гори, Дзвінко. Коли б лише бог не покарав мене за ці слова...

Такого Фока ще не говорив ніколи. Дзвінка мовчала. Давно знала, що він справді будь-якої хвилини готовий віддати життя за неї. Знала, відчувала жіночим серцем, що любить її горбань так, як не може любити ніякий звичайний чоловік.

Горда, прекрасна, зарозуміла, сильна і владна лки баска Довбуша, найвродливішого легіня на всі Карпати, в душі немовби боялася цього мізерного парубка з постаттю хлопчика, а вже, безперечно, відчувала величезну перевагу його розуму.

Сказати йому ще раз, що Олекса не візьме його в свою ватагу, не зважилась. Особливо після тих його сердечних признань.

— Фоко! — заговорила, мило всміхаючись.— А що я робитиму, коли ти в гори підеш?

Фока здригнувся, почервонів, недовірливо глянув на неї. Але ж вона говорила так щиро:

— Хто до мене прийде, посидить, заграє? Ти граєш так, що тобі немає тут пари. А хто водиці принесе удові? Хто попасе овечки, коли в неї роботи багато? Підеш — і залишуся я сама як палець... А найголовніше, хто ж мені новини розкаже, і про те, що робиться в замку, а що — в Дідушка? Ти ж знаєш, що це отаманові дорожче, ніж грання на флоярі. Та й за мною затужиш, на другий же день прибіжиш.

— Коли б пішов уже в опришки — не прибіг би... Заговорили про княжий замок. Фока вивідав, що

з князем Яблоновським прибуло півсотні війська. Для тих жовнірів відведено дерев'яну стодолу, а в льоху, що біля стодоли, складено бойові припаси й рушниці. Військо щодня зранку муштрується, а ввечері грає в кості, п'є горілку й напастує двірське жіноцтво. Командує військом шляхтич Щенський-Сулятицький, що прибув разом з князем.

Розповів Фока, і що вже з'їхалось багато гостей, головно родичів молодої і молодого, що грають у замку музики від ранку до вечора, що п'ють і веселяться пани.

— А гуцула б'ють, і гуцул гине,— очі горбаня блиснули вогнем.

Дзвінка задумалась, посумнішала.

— А коли шлюб, не знаєш? — спитала по хвилині.

— За тиждень, у неділю. ^

— За тиждень?!

Вона аж скочила з лави*. Тільки один мускул на лиці її здригнувся, наче мишка попід шкірою пробігла, але обличчя враз спалахнуло.

— Чому ж ти зразу із цього не почав, Фоко?! Сьогодні ж мусить знати про це отаман. Наказував не пізніше як за тиждень до шлюбу повідомити його. Що ж робити, Фоко? Кого пішлю?

— Позич мені коня — і завтра Довбуш буде про все знати,—хрипко сказав Фока.— Сьогодні вже доїхати не встигну.

— Знайдеш його?

— Знайду Штолу, а він мені вже покаже дорогу далі.

Після вечері частина пастухів розійшлася по своїх стайках, а більшість, переважно старші, обсіли величезну ватру перед ватаговою стаєю й гомоніли собі.

Вечір був тихий, угорі займались маленькі небесні ватри, а з-за Чорногори виповзав поволі, немов підштовхуваний знизу незримими руками, величезний круглий місяць. Здавалось, що, коли ті руки висадять його на гострий вершечок, він втратить рівновагу і кулею покотиться в долину. А тим часом він своїм світлом залив усю полонину. Ліс, що оточив її, здавався тепер непроникною чорною стіною.