— Я вам її дарую,— сказав Андрись, передаючи йому рушницю.— З нею все одно селами не підеш.
У старого ватага радісно заблищали очі. Давно мріяв про рушницю, але купити не міг — дорога то штука.
Другого дня вранці прийшли мішанники, забрали свою маржину, молочні продукти, що їм за літо призбирав ватаг, і всі рушили на доли. Пішов з ними і Андрись.
Довго у ватаговій хаті не затримувався, щоб не накликати на нього нещастя та й собі не вскочити в біду. Перебраний старцем, вийшов з гостинного дому і подався селами в свої любі Татри.
Оповідали потім люди, що вдалося йому дійти щасливо. А якось навесні об'явився в Татрах молодий отаман, на прізвище Валя. Розгромив зі своїми опришками поміщицький двір у колишньому своєму селі і повісив пана.
Був пізній осінній вечір. У таку пору не хочеться виходить з дому, у таку пору добре сидіти біля печі, коли в ній горить вогонь, а від нього по хаті розходиться тепло; у такий вечір приємно слухати казки старої бабусі, коли її некваплива мова дзюрчить і дзюрчить, наче то шумить веретено. У такий пізній осінній час страшно самотнім і бездомним.
У Дзвінчиній хаті, на її самотній кичері, було тихо і сумно. Сиділа сама, думала нескінченні думи про Дов-буша-сокола, що літав десь у чужому краю, далеко від неї, думала про те, що не скоро побачиться з ним, щб так і мине її молодість у вічному чеканні, без надії tía щось краще.
Не маючи роботи, щоб скоротати час, виймала зі скрині намиста — подарунки Довбушеві — і приміряла їх перед дзеркалом. Тішилася. Намиста були такі дорогі, що їм вона й ціни не вміла скласти, і дуже пасували їй до лиця. Виглядала в них, як королева. А от нікому було нею милуватись. Довбуш не приходив, а легші села хоч і зітхали за нею, та боялись показуватись на їі груник. То ж не жарт — перейти дорогу грізному отаманові. Один тільки не побоявся, і то не леґінь, а підстаркуватий удівець, Степан Дзвінчук. Наполегливо домагався її. На Довбуша не зважав.
Якраз коли вона приміряла намисто із червоних коралів, на подвір'ї загавкав пес,— після того пам'ятного дня, коли Іван Дідушків отруїв її улюбленого собаку, вона придбала собі нового. Затривожилась. Хто б це міг бути? Невже Олекса?
У двері постукали. Побігла відчиняти розпромінена, щаслива. Але даремно раділа. Це був Степан.
— Чого так пізно, Степане? — спитала, не відчиняючи дверей.
— Є новина,— одізвався він за дверима.
— Ти сам чи ще хтось із тобою?
— Сам.
— Не пущу я тебе, Степане, що будуть люди говорити?
— Пусти, розповім таке, що спасибі скажеш. Про Довбуша знаю.
Цікавість узяла гору над страхом перед поголосом, і Дзвінка таки відсунула засув. Вона ж бо весь час думала, мріяла про свого сокола. І ось принесли якусь вісточку про нього. Як було не пустити вістуна?
Степан Дзвінчук увійшов до хати. Це був високий, незграбний, але ще дужий чоловік з довгим чорним волоссям, що спадало на комір сорочки. Завжди намащував його. Від того комір сорочки ззаду вічно був заяложений. Носив великі, опущені вниз вуса, щоки були густо зарослі. Очі мав чорні, злі, колючі. Коли говорив з людиною, дивився вбік або опускав очі.
Дзвінка з подивом відзначила, що прийшов чомусь у червоних гачах, які носять гуцули у свято, але в яких увесь час залюбки ходять опришки, у довгій домотканій сорочці, пущеній по штанях, вишиваній спереду,— це ще вишивала його покійна дружина. За широким че-ресом, оздобленим дорогими бляшками і прикрашеним дармовисами, стирчала різьблена мідна люлька, плечі закривав сердак, мережаний спереду і по краях різнокольоровими нитками, в руках мав топірець з різьбленим топорищем. Був виряджений, як на Великдень. Так пишно він почав одягатись, відколи запродався панам. До двора треба було ходити чистим. А до Дзвінки й поготів.
Не один молодий леґінь мріяв про неї. Але мати суперником отамана опришків було не весело. Це раз, а по-друге, після Довбуша мало хто міг надіятись на успіх у красуні. Не міг її здивувати і Степан ні багатством, тому що свого мала досить, ні красою, ні молодістю, ні розумом — нічим. Він це знав і не рипався б. Але служба вимагає послуху. А його шлюб із Ксенею був тепер в інтересах двора. Те, про що він не смів мріяти, тепер, коли за плечима в нього стояв князь, стало ймовірним. І він почав надіятись. Особливо після того, як переказав їй слова попа про те, що Довбуш смертний, що його бере куля, що за його голову призначено ціну, а отже, він ніколи не зможе з нею одружитися.
Увійшовши до кімнати, Степан скинув з голови кри-саню, оздоблену дармовисами і пір'ям з хвоста тетерюка, як у молодого легіня, і привітався статечно, згадавши ім'я Христове.
— Слава навіки,— відповіла господиня і запросила до столу. Не терпілося скоріше почути, які то вісті приніс Дзвінчук. Був він їй фізично противний. Не уявляла навіть, як можна поцілувати оті губи під стріхою кошлатих вусів, не могла без огиди дивитись на його чорні від тютюну зуби.
— Що ж ти мені скажеш, Степане? — почала вона, коли гість, скинувши киптар, розсівся на лаві біля столу. Але він тепер міг і не поспішати з відповіддю. Йому треба було увійти до хати, і цього він домігся. Дзвінка стояла біля печі і поглядала на нього, порівнювала з Довбушем.
Пригадала чомусь візит Псовича, коли він сховався від Сулятицького під ліжко, а потім так дорого за це поплатився. Усміхнулась.
Дзвінчук помітив.
— Чого смієшся? — спитав з досадою. Дзвінка розсміялась ще дужче.
— Згадала одного такого, що сидів, як оце й ти, на цій лаві, а потім через Довбуша під ліжко ховався,— проказала крізь сміх.
Дзвінчук захвилювався.
— Ти що, може, його чекаєш? — спитав з робленим спокоєм.
— Не чекаю, але він приходить і тоді, коли його не чекають.
— Зараз не прийде.
— Звідки знати?
— Я знаю.
— Не вірю.
— Так слухай. Довбуша твого розбили на горі Стіг. Загинуло двадцять опришків, а сам Олекса поранений. Ледве втік за Карпати. Табір його зрівняли з землею. А грошей захопили вози. Всі скарби опришків.
Він говорив і непомітно поглядав на неї. Дзвінка слухала й усміхалась.
— Звідки ти все це знаєш? — спитала насмішкувато.
— Коли кажу, значить, знаю.
— А чому не кажеш, що опришки спіймали полковника й офіцера?