— Почастував, єк си належит,— сказав сумовито Довбуш.
— А його дочку ви пожаліли,— сказав Фока.
— Таки пожалів. Вона, зрештою, ще небагато винна, а день цей запам'ятає до смерті. Може, він її дечого навчить, хто знає... Інша справа — її батько. Це кровопивець, а кровопивців я не милую. І коли Крига трощив їхні голови, у мене не було й крихти жалю.
Про те, що домовлялися якнайменше вбивати, не згадували. Так розмовляючи, піднімалися усе вище. Ішли навпомацки в густій темряві, осінньої ночі. Довбуш знав дорогу.
Інша доля спіткала третю групу опришків під командою Павла Орфенюка — старого, досвідченого Довбушевого помічника.
Ішов він із своїм загоном на Микуличин, де мав поквитатися з шляхтичем, якого Довбуш давно збирався покарати, та тільки чекав слушного моменту. Він послав туди саме Орфенюка тому, що той був родом із Ямної і хотів заскочити по дорозі додому.
Йшли цілий день, а надвечір стали на спочинок на горі Рокитній, недалеко від перевалу, через який був шлях в Угорщину. І раптом побачили торговий караван. Видно, прямував за кордон. Купців і провідників було багато, удвічі більше, ніж опришків.
— Був би з нами Довбуш,— можна б і напасти,— сказав опришок Рахників з Будищ.— Ото б поживилися. Певно, й золото везуть,— додав мрійно.
— Ти думаєш, Довбуш дозволив би купців грабувати? — спитав Іван з Валені.
— А чому б ні? — промовив Анатолій з Сарби.— Гроші однакові.
— Не за цим ми йшли в опришки,— сказав Василь Мельник.— Маємо панів карати, а не грабувати проїжджих.
— Але і світ рівняти,—втрутився командир загону Павло Орфенюк.— Коли б нас було більше, можна б і вдарити на них. Купець також чесно маєтку не наживає.
Його слово було вирішальним. Мельник більше не перечив.
— То чого ж стоїмо? — спитав хтось з побратимів.— Боїтесь, що нас мало? Але ми ж таки опришки, а там люди, що, може, й пістоля зроду не бачили.
Слова ці зразу повернули діло на лад. Повз них пропливали, мабуть, неабиякі цінності. Бо ж заради дрібниць таку численну охорону не набиралось би. Опришки вмить усе оцінили і зважили. Тих було чи не вдвічі більше. Навіть коли б із сокирами стало тих двоє проти одного опришка, було б тому важко, а що, коли у них рушниці? Опришки знов завагались.
— То як, друзі? Рискнемо чи ні? — спитав Орфенюк, дивлячись на караван, що поволі, обережно піднімався угору.
— Довбуш не сваритиме? — нерішуче спитав Іван з Валені.
— Перед ватажком я відповідаю,— суворо сказав Орфенюк. — Ти за себе кажи, хочеш чи не хочеш, щоб почали діло?
— Я — як усі.
— То йдемо? — ще раз спитав ватажок. Вирішили напасти. Жадоба золота полонила їм розум.
— Тоді швидко вперед! — дав команду Орфенюк.— Підемо лісом навперейми, до ущелини, і там засядемо. Там і порадимось, як діяти далі.
Опришкам вдалося випередити караван на добрих півгодини ходу і засісти наверху узбіччя, порослого густим терном. Кожен наніс, скільки міг, за короткий час до свого місця каміння, і всі завмерли в нетерпеливому чеканні.
План Орфенюка був простий: як тільки голова каравану досягне кінця ущелини, опришки почнуть скидати каміння на людей і коней. Зчиниться замішання, переполох. Частина людей почне втікати вперед, а ті, що ближче до входу в ущелину,— назад. Тоді опришки, стріляючи, з криком кинуться на купців. Хто з них підведе руки вгору — того не чіпатимуть. Заженуть усіх в одне місце й накажуть, щоб склали всі гроші й золото на купу. Забравши гроші і все, що можна буде взяти, відпустять купців.
Одначе не знав Павло, що всі купці й провідники добре озброєні і що ці провідники — насправді перебрані смоляки.
І ось караван наблизився. Підійшли передні коні з важкими в'юками. Опришкам із їхньої засідки навіть чути було, як сопуть втомлені тварини, як покрикують на них провідники незнайомою мовою. Ось уже перший кінь дійшов до виходу з ущелини, ось і останній кінь увійшов в неї. Люди, що йдуть поруч з кіньми, не сподіваються нападу, ідуть спокійно. І раптом пронизливий свист Орфенюка — і град величезного каміння летить униз, на голови коней і людей. Коні падають, поцілені в голови, падають мертвими й люди. Решта змішалась, почулись безладні постріли, крик. Мов духи гір, налетіли чорні хлопці на подорожніх. Ті кричали, просили пощади, але розпалені опришки не знали вже (стриму. В своєму запалі вони не помітили, що добра половина купців і охорони зникла з поля бою, що одна частина їх втекла ущелиною вперед, а друга відступила назад. Пізно схаменувся Орфенюк. Легкість перемоги і йому запаморочила голову. Побачивши, що вже нема з ким воювати, бо одні лежать мертві, а другі стоять з піднятими вгору руками, наказав зігнати живих в одне місце і зажадати викупу.
Та не так сталось, як гадалось.
Саме в цю мить смоляки й купці, яким вдалося втекти, повторили маневр опришків. Вони видряпалися на узбіччя і згори почали поливати опришків, та не камінням, а оловом з рушниць і пістолів. Упав поранений Мельник, упав мертвим опришок Рахників з Будищ, дістав рану Орфенюк, загинув Іван з Валені, потрапив у полон на очах товаришів Андрій Пилип'як. Орфенюк кричав, щоб кожен брав обеззброєного купця і, ховаючись за ним, як за щитом, відступав.
Дійшовши до рятівного лісу, опришки відпустили купців.
Звістка про напади опришків у трьох місцях одночасно викликала переполох у всій окрузі. В ставку коронного гетьмана Иосифа Потоцького полетіли прошення. Окремі шляхтичі і цілі групи благали захистити їх від Довбуша.
Йосиф Потоцький очолював тоді всі основні військові сили Речі Посполитої. Він не міг залишити скарги і прохання шляхти без уваги.
Першим відгуком на ці скарги був його універсал, виданий у Тернополі. В універсалі було таке: "Я, Йосиф з Потока на Станіславі, Бродах, Збаразькому кня-жестві і Немирові Потоцький, воєвода і генерал Київських земель, великий коронний гетьман Лежайський, Снятинський і т. д., доводжу до відома тих, кому треба про це знати, особливо ясновельможних панів дідичів, посесорів, орендаторів, які посідають свої маєтки на Покутті і Підгір'ї, також комісарів, економів, губернаторів, адміністраторів і підстарост, а найбільше всіх громадян і поспільству до відома подаю. Відома є у всьому Покутському і Підгірському краї злість і зухвалість хлопа Довбуша, який уже кілька літ з купою зібраних опришків нападає на містечка й села, вбиває і нищить. Я, для загального добра Галицької землі, постійно своїми пішими і кінними військами намагаюсь зберегти й утримати безпеку в Покутському краї. Однак вищезгаданий Довбуш із своїми опришками має по різних селах схрони й притулки. Тому наказую всім моїм і чужим громадам, щоб усією міццю й силою намагались згаданого Довбуша і всіх з ним опришків ловити, забирати і до Станіслава на жорстоку кару відсилати. Бо якщо б яка-небудь громада охороняла Довбуша й інших опришків, або харчами постачала, чи до схоронення спостерігала, така-то без жодної апеляції впень буде витята. Щоб більш послідовно і справедливо утримати цілість і безпеку в країні, каральні загони вишлю і сам особисто вирушаю в Покутський край до Станіслава. А цей мій гетьманський універсал, при звичайній печатці, рукою моєю підписаний, має бути по всіх покутських і підгірських містах оголошений".