Заплющує очі і знов відкриває, але видіння не зникло, навпаки, як тільки заплющив очі, рись зіскочила з дерева на землю і, помахуючи коротким хвостом, почала поволі наближатися.
Андрій пошукав здоровою рукою біля себе. Перекинувши пляшку з вином, дотягнувся до бартки. Та де взяти сили, щоб підняти її?
Невже така смерть! Невже така страшна смерть?! "Не хочу! Не хочу!" — закричав беззвучно. Йому відняло мову і спаралізувало бік. Смерть наближалась, підкрадалась у вигляді гидкого, хижого звіра...
Довбуш повів своїх легінів грунями, верхами, стежками, тільки йому одному, мабуть, відомими, і вийшов на Грегіт. З Греготу спустився узбіччям попід Білу Кобилу у потік Бережницю, дійшов понад річкою до Кри-ворівні, обійшов її, бо зміркував, що там, мабуть, стоїть хоч і невеличка, а все ж озброєна залога, і подався до Ясенова.
Ясенів — велике, красиве село над Черемошем. Розкинулось воно широко на пологих горбах уздовж битого шляху. Воно межує з Криворівнею, а межею є потік Варятин. У Ясенові при дорозі корчма. Велика, з заїжджим двором, з підсінням, у яке входить кілька селянських возів, з кімнатами для приїжджих панів, із залом для танців.
Отаманові давно жалілись ясенчани,— а то була переважно біднота,— що їх обдирає корчмар, орендар княгині Каліновської, кровопивця Гедалі. Розказували, що нема на нього ніякої управи, робить, що хоче, нікого не боїться, тримає охорону з кількох вояків, яких оплачує з селянських податків. Довбуш давно обіцяв людям звільнити їх від цієї п'явки. Тепер вирішив це зробити.
Природа нагадувала, що йде осінь, а за нею зима. Кілька разів удень пускався і вщухав дрібний, колючий дощ. Небо стало сірим від брудних, каламутних хмар. З гір тягло холодом. На душі в Довбуша було важко, непривітно, і його настрій передавався товаришам.
Поруч із ним ішов Фока. Не хотів його брати отаман, але впросився.
Ішов поруч, маленький, горбатий.
— Втомився? — час від часу питав Олекса.
— Ні, не втомився,— запевняв хлопець.
Та Довбуш бачив, що йому важко йти. В грудях хлопця свистіло, чоло вкрилося потом. Тільки очі, великі, глибокі, як озера, дивились віддано, світилися любов'ю.
— Казав я коня взяти — не хотів, а тепер, от бачиш, іти не можеш.
— Можу, отамане, можу.
Сіли перепочити. Відпочивали, як хто хотів. Були такі, що полягали, і дехто одразу ж заснув, хоч у лісі було вогко. Хто курив люльку, хто закушував.
Довбуш сів, сперся спиною на стовбур старезного бука, що шумів вже добре пожовклим листям, поклав перед собою бартку і, тримаючи обома руками кінець Топорища, задумався. У такі хвилини ніхто з опришків ^о нього не озивався, щоб не заважати. Уночі мало бути виконане нелегке завдання. Але воно не видавалося йому небезпечним, інакше не взяв би з собою Фоку.
Сидів, думав про свою майбутню жертву. Хто такий
Гедалі? Лихвар, вискочень. Доробився багатства спекуляцією та здирством. Замолоду торгував клоччям, яке скуповував по селах, а згодом орендував корчму, потім поле, і нарешті став таким багатим, що позичав гроші за проценти панам і підпанкам довколишніх сіл та містечок, таких, як Косів, Кути, Пістинь, Яблунів. Мешкав у Ясенові, у великім новім домі. У тому Ясенові, де доробився багатства. Вірив, що саме Ясенів — його щасливе місце.
До панів не пхався, бо гоноровита шляхта його зневажала, хоч і позичала в нього гроші. Тримався такого правила: плюнуть тобі в лице — можна витертись, головне ж, щоб з цього мати гроші. Нічим не нехтував, тільки б гроші! Тільки б гроші!
Перед тим, як увійти в село чи будь-який населений пункт, Довбуш завжди висилав розвідку. Ішов у розвідку досвідчений опришок, звичайно перебраний старцем, іноді купцем, а то й жінкою.
Сьогодні пішов у село Палій. Повернутись мав, як смеркне. Його чекали. Трохи розпогодилося. Дощ ущух, і надвечір показалось навіть сонце. Зараз воно вже зайшло, і стояли сутінки.
Довбуш покликав до себе Фоку.
— Не боїшся, легіню хороший, того, що має бути за годину, за дві?
— Ні, не боюся,— твердо відповів хлопець.
— А ти в людину вистрілив би? — спитав, усміхаючись, отаман.
Фока не збентежився.
— Коли б вас хотів хто стрілити, я вбив би, а так...
— Що так?
— А так, без причини,— ні.
— Чому ж?
— Бо жити кожному хочеться,— сказав щиро хлопець.
— Правда, сину...
Довбуш рідко називав його так. А сьогодні назвав. Думки горбаня збігалися з його думками. Він дуже любив життя і не дозволяв опришкам вкорочувати його людям без найгострішої потреби.
— А звіра стрілив би? — спитав знов Фоку.
— Хіба що лютого, — відповів Фока,— а нехижо-го — також ні.
Вірно,— промовив по довгій паузі Довбуш.— Усе
хоче жити, найменша мушка, комашка. А знаєш, який найлютіший звір? Фока не знав.
— Найлютіший звір — багач. Оті пани, що ми з ними воюємо, найлютіші звірі. І то ми не всіх вбиваємо. Я лиш забираю у них те майно, що вони награбували у селян, учу їх, щоб покаялись. А вже коли не хочуть каятись — тоді стріляю. Так буде і з князем Яблонов-ським. Не кається, збирає проти нас військо, хоче метатися. Нехай спробує! — сказав гордо.—Але про це ми ще матимем час поговорити. Давай краще про щось веселіше. Що там наша Дзвінка робить? Га? Ти, хлопче, любиш її?
— Люблю,— сказав, червоніючи, Фока.
— Я знаю, і вона тебе любить. Десь усі очі за тобою прогляділа.
— За вами,— поправив Фока.
— І за мною, певно,— погодився Довбуш.— І я теж скучив. Як справимось добре з орендарем, підемо удвох до Дзвінки. Згода?
— Згода. Пантруватиму там в оборозі, доки ви будете в хаті.
Уже добре смерклось, коли вернувся Палій. Про його прихід дав знати криком сови вартовий. Палій прийшов веселий, бо приніс цікаву й несподівану звістку.
— У Гедалі весілля.
Це була справді несподіванка.
— Кого женить чи віддає за кого? — посипались питання.
Були ж бо це все учорашні сільські хлопці.
— Вояки є? — спитав Довбуш.
— Є.
Довбуш замислився. На виправу він ішов звичайно з певністю на виграш. А тут такої певності не було. Не сподівався весілля, а тим більше війська.
— І багато тих вояків?
— Двадцять чоловік з палацового війська якогось пана прибуло сьогодні на конях.
Це було краще, ніж коли б були смоляки. Вояків, та ще кавалеристів, людей, необізнаних з горами, Довбуш не так боявся.