— Поки Потоцький збереться з силами, нам, побратими мої,— сказав Довбуш, — треба показати, що ми панів не боїмося. Це з їхньої вини ми не ґаздуємо, але й вони через нас не муть панувати. До холодів уже недалеко. Скоро розійдемося на зимівлю. А до того ще мусимо так всипати панству, щоб чухало зади до самої весни. Чи правду я кажу?
Стояв грізний і, здавалося, вищий від усіх. Його довгим волоссям бавився вітер, відслонюючи високе чоло. В суворих очах була непохитність, лице було бліде.
— Правду! Правду кажете, отамане! — загули опришки.— Хай пам'ятають нас пани!
Коли заспокоїлись, Довбуш казав далі:
— Нас трохи замало, треба б ще добрати людей. Кожен з вас має знайомих, друзів, вірних побратимів. Якщо кожен залучить хоч би одного чоловіка, то нам вистачить. Тоді розділимося знову на три групи і битимем панів одночасно в трьох різних місцях, щоб не дати їм опам'ятатися. Будемо палити їх маєтки, забирати майно, а коли котрий чинитиме опір або коли дуже знущався з селян — вбиватимем безпощадно. Чи правду я кажу? — знов запитав у товариства.
— Правду, правду! —залунало у відповідь.
Отаманова ідея про постійний поділ на три групи сподобалась. Довбуша хоч і любили, але боялись, а під командою іншого ватажка дехто сподівався дістати більшу свободу дій. До таких належали переважно молоді опришки, які і не знали Довбуша як слід.
— Отож розберіться самі, братики, на три загони, як хочете,— продовжував Довбуш.— Ну там односельчани чи хто з ким здружився. А ввечері мені скажете, як поділились і кого б ви хотіли мати за ватажків. А я ватагуватиму над усіма гуртами. Де треба, будемо виступати разом, а де ні — то кожен загін окремо. Добро панське мемо ділити поміж бідних. Вистачить і вам. Ви теж бідні. Ще одно: серед нас є нові люди, які ще не бували в походах. Ось хоч би й два виміняні на княгиню вояки. їм, як і всім нам, мої побратими, треба знати, що в опришків послух ватажкові має бути повний. В поході я не помилую й рідного брата, якщо б він відмовився виконати мій наказ. Це стосується і тих ватажків, яких я призначу. їх решта загону мусить слухатися доконче. Серед вас є люди військові, то вони знають, що у війську за непослух — смерть!
У Довбушевому загоні й до цього панувала сувора дисципліна. Недарма шляхта порівнювала його з Хмельницьким, хоч сам Довбуш, напевно, й не чув про славного гетьмана. Героїзм, лицарство Довбуша, його особиста безкорисливість, високі ідеали, за які боровся,— усе це звеличувало Довбуша в очах сучасників. Про нього ще за його життя ходили легенди. Його лицарство викликало захоплення навіть у його запеклих ворогів.
Розповідали, наприклад, що до одного разу Довбуш напав зі своїми опришками на маєток шляхтича Кар-пінського в селі Голоскові на Покутті. Шляхтич був жорстокий, зненависний селянам. Нестерпно знущався з кріпаків, і ті поскаржилися Довбушеві. Бо ж не мали гуцули інших оборонців.
Якраз того дня, коли Довбуш з дванадцятьма опришками напав на панський двір, у жінки пана народилася дитина. Може, всього за годину перед нападом. В цілому домі Довбуш застав породіллю, що тільки-но нагодувала дитину, і бабку-повитуху. Більш не було нікого. Пан, прочувши якось про скаргу своїх кріпаків, утік ще напередодні в ліс.
Опришки були ні в сих ні в тих. Убивати матір з немовлям ні в кого з них і в думці не було. Чекали, що скаже Довбуш. А ватажок і сам розгубився. Несподівано наринули спомини. Згадав своє безрадісне дитинство, свою хвору матір, і серце защеміло від болю і ще якогось незнайомого почуття, яке він глушив у собі. Може, то було почуття ніжності до жінки-матері й маленької дитини. І коли бабка-повитуха з немовлям на руках підійшла до нього, просячи, щоб пощадив матір і дитину, він замахав руками, наче обороняючись від тих прохань.
— Чи ми не люди? — сказав.— Хто ж би зважився заподіяти шкоду хворій жінці і немовляті, яке допіру тільки побачило світ. Може, з нього виросте людина, яка спокутує гріхи свого батька. Оце хай і скаже пані своєму мужеві. Дитина його врятувала, хай пам'ятає.
Чутка про цей випадок блискавкою облетіла усе Покуття, мало не всю Галичину. Переказували в народі й іще чимало оповідань про лицарство Довбуша. Але при всьому тому дисципліни вимагав від своїх хлопців залізної і за непідкорення карав нещадно.
Перед самим походом новачки присягнули. Перед цим Довбуш розмовляв з ними, розпитував про батьків, про сім'ї, ще і ще пояснював, хто такі опришки, чого хочуть.
— Гра наша небезпечна, подумайте, щоб потім не каялись,— під кінець сказав він.
Хлопці слухали мовчки.
— То як, друзі, не передумали? Хочете бути опришками?
— Хочемо! — промовили в один голос.
— Я, отамане, хочу помститися моїм панам, що мене гнобили стільки літ, а тоді відпрошуся у вас в рідну сторону, під Татри,— сказав Андрись Валя.— Там зберу товариство і нищитиму наших панів, як Яносик Нендза, що то колись орлом літав по наших горах і сіяв страх серед багачів. Але спершу у вас повчуся.
Довбуш схвально всміхнувся.
— Ти, бачу, розумний хлопець. Добре. Але поки що в нас присягни, що будеш вірний товариству і справі, за яку воюємо, що не зрадиш.
— А я присягну.
Довбуш загнав свій великий топірець в пень, поклав поруч рушницю, підвів до пня спершу Юру Бендейчу-ка, велів йому взятись за топорище і повторювати за ним слова присяги.
— Я, Бендейчук Юра,— почав повторювати за Дов-бушем той, — присягаю на цей топір вам, пане отамане, і вам, легіні-братики, що ніколи нікого з вас не викажу, хоч би мене мучили, четвертували і палили в панській катівні. А коли б не дотримав присяги, хай не мине цей топір і ця опришківська зброя мене на землі й під землею.
Потім підійшов Андрись Валя, так само повторив за Довбущем слова присяги. Після цього Довбуш поклав руку по черзі на плече одному й другому, і з цієї хвилини вони стали рівноправними опришками.
Другого дня вранці три групи були готові до походу. Ватажком одної, що складалася з десяти чоловік, Довбуш призначив Івана Рахівського. Старшим другої групи, такої ж за чисельністю,— досвідченого опришка Павла Орфенюка з Ямної, а сам взяв команду над третьою, що складалася з двадцятьох опришків.