— Певним не можна бути, але чому б не спробувати? — відповів він.
— То, значить, ви згодні піти туди для переговорів? — трохи утихомирившись, запитав князь.
— Коли буде воля князя, піду.
— Але ж ви боялися?
— Як ворог — боявся, як парламентер — ні. Спокій Сулятицького все ще бісив князя. Хотів чимось дошкулити шляхтичеві, але не знаходив чим.
— Вірите в благородство хлопа?
— Вірю,— відповів Сулятицький.— Довбуш не простий хлоп.
— Так хто ж він? Хто-о-о?!
Князь знову нервово забігав по кабінету.
— Що за ореол зробили цьому хамові? — аж пропищав, зірвавши голос — Отакі, як ви, і створюють йому славу! Хто він такий, ваш Довбуш? Злочинець, за яким плаче шибениця, грабіжник, що прикривається гаслами, які подобаються черні: "Опришок світ рівня!" Ха-ха! Хам сам не розуміє, що говорить! Для нього світ — це той, що у вікні!
— А чи пам'ятає його світлість історію повстання під проводом Самуся? — спитав Сулятицький,— Самусь не був освіченіший за Довбуша, але селяни пішли за ним, коли він у своїх універсалах закликав знищувати шляхту. Все це не так просто...
Сулятицький бачив, що його спокій і логіка скоро доведуть князя до нестями, і тішився цим несказанно.
— Ви говорите, як його однодумець! — гаркнув князь. Сулятицький гордо звів на нього очі і не удостоїв
відповіді. А князь збентежився.
— Я не хочу більше слухати про шляхетність Довбуша,— сказав спокійніше.— Проект ваш обдумаю. Тих двох тримайте і поки що ніяких кар не застосовуйте. Зрозуміли?
Сулятицький кивнув головою і мовчки вийшов.
Сцена, коли Блоха цілував княгині Єві руку, звичайно ж, не лишилася непоміченою. Тепер уже в отамана не було сумніву в тому, хто такий Блоха і яка його місія. Згадав, як нещодавно Анничка з тривогою розповідала, що останнім часом і Блоха, і княгиня Єва щось дуже веселі, часто усамітнюються. Одного разу Анничка навіть бачила, як він зробив княгині якийсь знак. Можливо, їй тільки так здалося,— говорила Анничка,— але вона мусить про це сказати.
Довбуш уже давно зрозумів, що раз князь не тільки не посилає викупу, але й не веде переговорів, то задумав, певно, якусь хитрість. Отже, через Блоху князь і веде якусь гру. Але яку? Може, десь недалеко звідси вже заховані княжі коні і вірні слуги та військо?.. Все може бути. Чекати більше не можна. Треба негайно допитати Блоху...
Переждавши трохи в кущах, Довбуш несподівано для княгині Єви з'явився перед її колибою. Весела, вона чепурилась перед маленьким дзеркальцем в срібній оправі — подарунком старого Юринги.
Молода жінка припала старому до серця. За все своє життя не бачив такої пані зблизька. Сама випещена, руки м'які, як у дитини, та й личко рожеве, дитяче. Дивився на неї без грішних думок, милувався, як якимсь дивом.
Почувши за спиною кроки, княгиня Єва оглянулась, і її лице вмить вкрилось рум'янцем. Ледве стрималась, щоб не скрикнути. Якраз думала про нього. Чекала, щодня чекала до себе казкового лицаря Довбуша — красу й силу гір, свого володаря.
— Єк днували, пані? — промовив, як завжди, усміхаючись.
Хотіла відповісти завченою від Аннички фразою, якою послуговуються всі гуцули, але заплуталася і теж розсміялась.
— Цей Блоха вам не надокучив? — спитав раптом ватажок.
Княгиня Єва сказала, що Блоха зараз вже поводиться ввічливо і що вона ним задоволена.
— Спершу брутальний був, і дуже, а зараз змінився,— сказала.— Може, дістав наказ бути ввічливим? — і вона кокетливо глянула на Довбуша.
— То добре, що він тепер ґречний. Його при вашому дворі того вчили,— сказав Довбуш.
Лакей стояв при цій розмові струнко і поглядав то на отамана, то на пані. Малював у своїй уяві нагороду,
яку одержить з її рук
обіцяно
навіть шляхетство. Він уже смакував своє нове прізвище,— не Блоха, ні,— Блошинський.
— Ну, пані, ночуйте щасливо, а ми з вашим Блохою підемо готурів стріляти,— сказав раптом Довбуш.— Бери, Блохо, рушницю. Я думаю, пані ніхто не вкраде? Як ви, княгине, не проти?
Блоху зморозили ці слова, а княгиня Єва зблідла під гострим поглядом отамана. Довбуш помітив це і звернув мову на інше. Почав говорити про готурів, сказав, що як вдасться полювання, то Блоха принесе їй на вечерю найбільшого півня. Тоді кивнув на лакея і пішов уперед. Блоха вхопив рушницю і, терпнучи з остраху, побіг за Довбушем.
Дорога до Федорової стаї вела через предковічний ліс. Сюди навіть опівдні не проникали промені сонця. Старезні, в два-три обхвати, оброслі зеленим мохом смереки стояли непорушно, мов велетенські колони якогось небачено високого залу. Гірські вітри колихали тільки їхні могутні верхівки, а стовбури стояли величні, иезрушні. Це були батьки лісів.
Увійшовши в це пишне лісове царство, Довбуш раптом зупинився, різко обернувся до свого супутника і втупив у нього свої гострі сині очі. В них уже не грали блиски блакитного неба, а відбивалась буря.
Блоха затрусився й обм'як.
Довбуш мовчки прошивав його очима, доки той не опустив своїх. Тоді отаман заговорив:
— Ну, Блохо, довго я тебе мав на оці, пильно до тебе придивлявся. Не повірив тобі таки з першого дня. Тепер кажи сам: хто ти і чого прийшов?
Блоха довго не міг вимовити слова. Стояв блідий, як мрець, руки дрижали, коліна підкошувались. Довбуш чекав.
— Ви самі усе знаєте,— нарешті пробелькотів лакей.
— Знаю, що ти панський наймит, більше не знаю. Ти скажеш більше. Рушницю обіпри об смереку, вона тобі вже не потрібна. В мене не вистрелиш.
Блоха покірно спер рушницю на дерево, але так невдало, що вона звалилась на землю. Блоха здригнувся, мов від пострілу.
— Ти, я бачу, не дуже сміливий,— промовив Довбуш.— Не мав там князь нікого відважнішого?
— Я, я не хотів у вас стріляти,— вимовив, затинаючись, Блоха. Переляк робив його смішним і жалюгідним.
— Не про це мова,— перебив його Довбуш.— Говори, яке дістав завдання? Що мав робити? Кажи правду! Збрешеш — голова злетить з пліч, і то зараз, не встигнеш і писнути.
— Я боюсь, — ще дужче затрусився лакей. Довбуш усміхнувся.
— Не боявся іти до опришків у самий їхній табір, а говорити боїшся?
— Мене послали,— промовив Блоха і заплакав.
— Перестань киснути! Знаю, що послали. Хто послав?
— Послав князь по пані.
— Що ж, ти хотів її викрасти, чи як?