Сиділа й плакала.
А час ішов. Прогнав він місяць по небу. Прогнав у чужі краї, щоб усміхнувся щасливішим очам, коли знайде.
Жінка втомилася плакати. Задумалася, замріялась, і за ті думи-мрії, мов за золоту нитку, повів її у казкове царство сон...
Здригнулась і прокинулась. Вечірній легіт, що тягнув із лісу, приніс на своїх незримих крилах звуки чудової музики. Встала, широко розплющила очі. Хто б це міг грати? Чи не лісова божка заграла на чарівній свирілі, щоб заманити чиюсь хрещену душу в лісову дичавину і скинути в провалля?..
Прислухалась. Музика наближалась... Нарешті Дзвінка пізнала. То ж так тільки Фока грає. Як довго жила, не чула подібної гри ні від кого. Недарма Фоку мали за музику-сточника, казали, що здобув собі неприродним способом надзвичайний хист, а разом з ним і гріх неспасенний...
За хвилину побачила в брамі його маленьку, милу їй постать.
— Дзвінко! — гукнув радісно і решту дороги, від брами до призьби, бігом пробіг. Так скучив за нею, за наймилішою в світі жінкою, яку сам без бою віддав най-любішому в світі чоловікові...
Сів біля Дзвінки, притулився, як дитина до матері. Вона гладила його м'яке, довге волосся, розпитувала, а він розказував їй новини. Про Довбуша говорив, як завжди, з захопленням. Одначе не так, як завжди, слухала його Дзвінка. Чулося тремтіння в її голосі, коли вона переривала хлопцеві мову, вчувалось роздратування. Фока відразу вловив ті нотки. Вгадав і причину. То все через "білу панну". Бачив, що даремно страждав його подруга, жалів її всім серцем.
— Та не думай ти про неї,— говорив він.— Ніколи не думай! Пусте то все. Вір мені. .
Говорив правду. Знав кожний рух Довбуша, як ніхто інший. Намагався переконати Дзвінку. Але даремно. Не помогли пояснення, не помогли й присяги. Ревнощі затьмарили їй розум.
І тут прийшла їй в голову шалена думка. Глянула на Фоку. Напівлежав спокійно на призьбі, поклавши голову їй на коліна, задивився в глибоке зоряне небо, замріявся про щось своє... *
Узяла ніжно його голову обома руками і, заглядаючи ласкаво в замріяні очі, несміливо, але з якимось болісним благанням сказала:
— Убий її!..
Фока злякався. Аж зірвався на ноги. Дивився на неї пильно.
— Жартуєш, Дзвінко! Вбити "білу панну"? Зрадити отамана і весь бідний нарід? Дзвінко!..
Та на Дзвінку ці слова не вплинули.
— З тобою кулеші не звариш! — промовила холодно.— Знайду когось, хто мені без тебе це зробить.
— Серед опришків немає зрадників,— сказав Фока. Тоді я сама вб'ю її! — крикнула вона.
Фока бачив, що це не прості погрози. Був певний, що, коли б княгиня Єва появилась тут зараз, Дзвінка, не завагавшись, утопила б їй у серце ніж.
Довго умовляв її Фока, доводив, що не цікавиться Довбуш "білою панною", що багато у нього зараз важливих турбот — тому не приходить. Просив, щоб не заважала отаманові, бо дуже важке, дуже складне задумав діло. От виконає, тоді вже й про своє думати зможе. А зараз про спасіння громади йдеться.
Говорив палко й натхненно, мов пророк. Сіяв зерна правди в її душу. Але їх змивала і зносила повінь ревнощів.
Тим часом коротка ніч скінчилась, і з-за гір уже заглядав до них ранок. Не помітив його парубок, поки не повіяв підсонячний, пробитий золотими списами променів вітер. Тоді тільки Фока замовк. Витягнув флояру з-за пазухи і, як щодня, почав музикою розмовляти з новим ранком і сонцем...
Заколисана музикою, Дзвінка заснула. Фока скинув свій киптар і підстелив їй під голову. Задивився в її спокійне, вродливе лице. Зі сходу повівало усе сильніше.
Було холодно, але Фока холоду не чув.
Після пригоди коло озерця Онищук наче одужав. Вернув до табору Довбушевого сивим, але спокійним, без ознак недавньої хвороби. Найбільше радів з одужання Онищукового Оршан. То він говорив колись, що коли б Онищукові вдалося помститись,— він зразу одужав би.
На його й вийшло.
Щоб чоловік дарма не сидів та знов не допускав собі до голови усяких думок, Довбуш настановив його в допомогу Оршанові дбати про харчі для товариства. І ось одного разу Онищук прийшов до ватажка сказати, що запаси вичерпуються й ватазі загрожує голод. Сказав він також, що деякі опришки нарікають. Пояснив, правда, що це лише ті, які прийшли на гори недавно.
Довбуш закусив з досади губу.
— Добре,— мовив,— постараюсь, щоб хлопці не голодували.— А за хвилину покликав Оршана й наказав йому з кількома товаришами зібратись на княжу полонину по воли та вівці.
—. Кланяйся від мене ватагові. Олекса Швед там ватагує, а також низько кланяйся гайдеям та вівчарям і скажи, хай не гніваються. Вони ж і самі знають, що опришкам треба їсти, не божим духом жити! Та й те вони знають, що не піде опришок на гуцульську полонину, доки княжа є!
Відправивши Оршана, Довбуш сам вирушив до Федора Штоли на нараду. Із Штолою він радився перед кожним походом. А тепер же збирався на Дідушка — ґазду Федорового. Плай вів попри колибу молодої княгині. Побачила його здалеку й побігла до колиби. Але даремне чепурилась перед дзеркальцем. Не зайшов ватажок до неї і не подивився навіть у її бік. Важливіші думки засіли в його голові, і він поніс їх з собою в долину.
Коли вийшла за кілька хвилин з колиби, Довбуш уже зникав за грубими смереками. Це зіпсувало їй настрій. Почала скаржитись Анничці на свою долю, нарікала на матір, на чоловіка, що не шлють викупу. Анничка потішала її, як уміла.
— Трудно їм з маєтками розстатись,— говорила вона переконливо.— Богачеві дорожчі гроші, ніж дитина. Та й нарід не хочеться на волю відпускати, бо хто ж на них робитиме? От якби-то зовсім панів не було на світі!..
Княгиня почала палко обороняти нерівність світу. Доводила, що вона вічна, початок нерівності вела від сотворення світу.
— Які палаци можуть зрівнятися з цими горами? — мовила їй на це Анничка.— Залишишся з нами, княгине,— усе життя будеш спати під покривалом, золотими зорями гаптованим. Будуть тебе вітри колисати, смерекові шуми казок накажуть, а коли зимової ночі голодні вовки завиють — до милого чоловіка притулишся, і не буде тобі страшно, а буде тепло й радісно... А там... синочка вродиш... чорнявого, та дужого, та красного. І будеш щаслива...
Анничка говорила, а княгиня слухала її, а в думці вставало вродливе лице Довбуша. Але коли Анничка сказала, що опришки знищать замок, з землею зрівняють,— княгиня як від сну прокинулась. Обіцяла, що, коли верне додому, розкаже, які гуцули хороші люди, проситиме своїх, щоб мали їх за рівних...