Раптом щось стукнуло коло брами. Якби пес — давно вже полетів би назустріч невідомому гостеві... Підвелася з призьби. Хвіртка відчинилась — і перед нею став Довбуш.
— Єк днувала, Дзвінко?
Не мала сил відповісти. Кинулася до нього з криком, мов божевільна, а він довго гладив її лице і пестив, поки заспокоїлась.
У хаті одразу ж розповіла про Сулятицького. Коли не приходив довго, завжди думала, що, як прийде, найперше розпитає його про "панну", котра не давала їй спокійно спати. Але нещастя, що загрожувало її милому, відсунуло набік всі інші гризоти.
— Тому Сулятицькому, мені здається, можна вірити,— сказав Довбуш.— Я давно вже чув, що він з князем, сказати б, у сварці. Та й Дідушок його боргами притискає. Можливо, хоче їм помститися...
Хвилину Д}'мав, важив, що дала б йому спілка з Сулятицьким.
— З ним не завадило б зв'язатися,— сказав нарешті.— Чув я від Шульца, що має^він непогану голову. Діло воєнне знає... Певна річ, я в цьому не так дуже й потребую його розуму — мені й свого досить. Але мати коло себе якнайбільше ворогів князевих не завадить. Тоді він м'якший стане, може, ще й мої пункти виконає. А ні, то я йому поможу!..
— Полюбиш, на злість йому, його панну? — спитала Дзвінка не без іронії.
Довбуш подивився на неї довгим поглядом. Тоді зайшовся сміхом.
— Ото кара! — реготав він. Сміх був такий безпосередній, такий сердечний, що Дзвінці аж незручно зробилося за свою підозріливість.
— Значить... значить, не полюбиш? — спитала червоніючи.
Довбуш погладив її по голові.
— Панів так не карають,— сказав,— для них є інші кари. Будь спокійна. Тебе люблю. І мила ти мені, як весна землі, як полонина маржині.
Дзвінка вірила. Впала йому на груди, нагнула до себе його за шию, такого великого, могутнього, й цілувала засмагле лице й червоні губи, що виглядали з-під чорного вуса. А він жартливо оборонявся від несподіваного нападу. Але коли ненароком торкнувся її повних персів — не боронився більше. Вхопив її на руки, як дитину, і поніс, пружну та в'юнку, мов рибка, на постіль...
І саме в цей час щось залопотіло в сінях, і вже за мить Довбуш замість жінки тримав в руках два пістолі. Скерував на двері й чекав. Та на цей раз вони йому ще не знадобились — у дверях показався Фока.
Уперше обом видався хлопець неприємним. Зустріли його не надто привітно. Він зрозумів їх і швидко почав пояснювати причину свого вторгнення.
— Псович сюди іде!
— І далеко той Псович? — коротко спитав Довбуш.
— На плаїчку. Іде перебраний в гуцульську вберю.
— А ти звідки взявся? Адже я залишив тебе на горах.
Фока опустив долу очі.
— Не гнівайтесь,—промовив тихо,—я йшов за вами, боявся, щоб вам чогось злого не трапилось...
— І ти мав би мене боронити?
— Побачили б!..
Хлопець сказав це }так упевнено й щиро, що Довбушеві стали раптом сльози в очах. Він підійшов до Фоки й міцно потиснув йому руку.
— Я щасливий, що маю такого вірного друга. Таким і я буду для тебе. А тепер, братику Фоко, іди вилізь собі на оборіг і там чекай на мене. Сиди, не показуйсь більше, що б там не було! Це я тобі наказую, як отаман! Я собі тут з тим паном побалакаю, а тоді підемо з тобою разом у гори. Про що ми з ним балакали і як, я тобі по дорозі розкажу. Давно вже я такої зустрічі чекаю,— додав по хвилині, й лукава усмішка освітила йому обличчя.
А в той час, коли Псович виходив на Дзвінчину кичеру, до замку влетів Дідушків Іванко. Він так захекався від швидкого й довгого бігу, що насилу зміг вимовити одне-однісіньке слово: "Довбуш". Але батькові було й цього досить. Війт миттю побіг до князевого кабінету, куди йому тепер дозволено було заходити будь-коли. Через кілька хвилин залупали на подвір'ї звуки алярму, а ще через чверть години Сулятицький вишикував перед замком свій загін. Не з'явився сюди тільки Псович, що був призначений за помічника Сулятицькому. Лакеї даремно шукали по всьому замку пана підстаросту, аж поки стара княгиня не заявила, що він відпросився до костьолу в сусіднє містечко. Сьогодні його іменини, і пан, як і щороку, пішов висповідатись у свою парафію.
Вирушили без нього. Надворі смерклось. Князь сердився, проклинав Псовича і його побожність, бо через нього вийшла затримка. Посварився з княгинею, що так дуже дбала про спасіння душі свого улюбленця.
Довбуш давно знав, що Псович ходить до Дзвінки. Не раз вона скаржилась, що не дає їй спокою, напастує своїми відвідинами; розповідала, як розбила йому носа перед весіллям княжни і як він просидів цілий день над потоком. Довбуш щиро реготав.
Забачивши тепер Псовича у брамі, він швидко скочив у кліть 1 і, засунувши за собою двері, став пильно прислухатись.
— Добрий вечір, красна Дзвінко,— сказав Псович, переступаючи поріг кімнати. Дзвінка рвучко обернулась, неначе оце зараз тільки побачила його.
— Щось у лісі здохло, коли пани вже ходять у гуцульській вбері,— сказала замість привітання.
— Але ж ти пізнала! — усміхнувся Псович задоволено. Мав на собі суконні червоні крашениці 2, як Довбуш, і постоли жовті, морщені, дорогі, сорочку, багато вишиту, киптар, мудро мережаний сап'яновими зубцями та китицями з волічки. Такого б і отаман не постидався надіти. На голові мав гарну крисаню, правда, не таку багату, як у Довбуша. Та й черес до Довбушевого не рівнявся, але такого череса, як в отамана опришків, не було другого на цілі гори, як не було й тобівки 3, рівної
1 Кліть — прибудова, куди заходять і з хати, і з сіней.
2 Крашениці — штани.
8 Тобівка — шкіряна торба.
йЪгб тобівці, ні топірця, ні порошниць... Бо не жили вже ті майстри на світі, що йому теє все оздоблювали, та й ні золота, ні дорогих каменів не міг би покласти на те панок стільки, хоч увесь свій маєток разом із собою продав би.
Псовичеві убрання гуцульське було до лиця. Він це знав, і тому, гордо підкручуючи вуси, що їх почав відрощувати, відколи з лакея став підстаростою, сміливо підійшов до господині. Сиділа ще на ліжку так, як її Довбуш посадив. Лють її брала на панка, що перервав їй побачення. А водночас і острах брав: для чого йому оте перевдягання? Чи не віщує це якогось нещастя?
— Доки не скажете правди, навіщо так вбралися, не підходьте,— сказала холодно.