— Ає,— притакнув другий.
— Якби помстився, було б му легше,— сказав Мир,— а так нічого вже з нього не буде!
— Ає, — погодилося кілька голосів.
До вечора не вертались люди, послані за Онищуком, а коло ватагової колиби не вмовкали розмови про його нещастя.
Засперечалися, чия помста жорстокіша: хлопська чи панська.
— О, жорстокість панську й зміряти ніхто не годен,— раптом сумно заговорив сам Довбуш.— Про те ось знають мої найстарші товариші, Палій, Мир і Крига, котрі спускалися зі мною на Угорську долину по пшеницю, коли в нас був голод. Певне, пам'ятають ту історію... Ми вечеряли в корчмі, а орендар підсів до нас та й розказував...
Палій, Мир і Крига ствердно закивали головами.
— Це той орендар, що мав вибите одне око і що на його жінку Палій тоді дуже лакомився? — пригадав Крига.
— Був собі молодший, то й лакомий,— сказав Палій винувато, хоч видно було, що для нього згадка та приємна.
— Ми тоді саме угорське вино пили,— докинув Мир,— і їли, як воно називається?.. Забув...
— Гуляш?..
— Ає, ає, гуляш,— зрадів Мир. Він теж хотів чимось підтвердить, що ходив з отаманом, бо було це честю не малою: опришки тоді ціле село від голодної смерті врятували.
— Отож коли я тому орендареві сказав, що в нас є опришки, які воюють з панами і багачами,— вів далі Довбуш,—то він мені розповів, що років двісті тому, чи, може, більше, я вже не пам'ятаю, жив в Угорщині такий чоловік, як я, отаман, що мав теж під собою опришків. І з ними він за бідних з панами бився. Називався той чоловік, як зараз пам'ятаю, Гйоргій Дожа... Мав війська більше, ніж я. Але якби треба було, то й я зібрав би стільки,— додав він зразу ж.— Розіслав би по селах Палія, Мира та Кригу, а ті аби свиснули! Ого! Мав би! Але мені зараз ще не треба. А йому треба було, бо йшов не тільки визволяти селян з кріпацтва, а й скидати самого короля!
— Якби в нас у горах був король...— почав Крига.
— То ми б його теж скинули, то вже певно! — підтримав Мир.
Зі старими опришками одразу ж погодилися молодші, і зав'язалася розмова про те, кому податки йдуть, чи королеві, чи панам. І аж Пугач усіх втихомирив, бо ж іще не доказав отаман, що сталося з угорським ватажком, чи переміг він панів, чи пани його.
— Спершу він панів побив,— сказав Довбуш.— Геть порозбивав і вже дійшов до того міста, де жив король. Коли король таке побачив, найняв собі військо з других країв, і воно розбило опришків, а самого Дожу взяло в полон.
Отут він дурніший за мене! Бо мене ніхто в неволю не взяв би! Уже коли б виходу не було — я б собі сам смерть заподіяв, а не чекав би її від ворога. І ви пам'ятайте,— додав гордо, — що в полон панам здаватись нам не можна, бо от послухайте лише, що з ним зробили пани. А ви ще питаєте, хто жорстокіше метиться!..
Як тільки вони його дістали в руки, наказали ковалям викувати залізний трон,—такий ніби стілець,—розпекли його до червоного і посадовили на нього голого Дожу. "Коли ти,— кажуть,— такий хоробрий, що пішов на короля, то сідай сам на трон!" А тут ще збоку, мовби на сміх, піп стояв та благословляв тих катів! Не боявся гріха, ні! На тому троні пани отамана угорського й засмажили...
Довбуш на хвилину замовк, замислився. Опришки вражено мовчали.
— Це ще не все,— сказав, помовчавши, Довбуш,— його смерть була чи не найлегша! Послухайте, як покарали його побратимів! їм не давали кілька днів їсти, а коли вже вмирали з голоду і мало не збожеволіли, кинули їм трупа Дожі, і вони той труп з'їли!..
Слухачі аж зойкнули.
— То не побратими були, а звірі! — сказав поблідлий Крига.
А Палій тільки плював щохвилини в попелище ватри. Його нудило.
— У панів таки треба, мабуть, вчитися, що ворогам робити,— сказав по хвилині Пугач. — Ти он як знаєш панів, а сам м'який, вотамане. А з нашими кровопивцями можна було розправитись якраз так, як ті пани з Дожею та його побратимами!
— Який я, Пугачу, ти ще побачиш,— відповів Довбуш.— Я людина — не звір. У мене людська душа й розум. Я завжди пробую з людьми по-людськи. Ось князь не присилає нам викупу, не касує панщини, щось мудрує! Я ще почекаю трошки, а тоді вже не стану тебе стримувати. Як схочеш різати, скажу сам — ріж!
З перших днів свого перебування в горах Блоха намагався показати себе з найкращого боку. Він вправ-лявся в киданні бартки, у стрілянні з лука, з пістоля, у боротьбі, в бігу на відстань, на швидкість. З усіх був фізично найслабший, але багатьох перевершував хитрістю і спритністю. Та чомусь товариші трималися осторонь від нього. Щоб забезпечити його від можливої кривди з боку хлопців та ще з якихось своїх міркувань, Довбуш настановив його вартовим біля княгині Єви. В той же час Анничці було наказано потай стежити за ним.
Так ніби й сповнилась мрія хитрого лакея стати якомога ближче до своєї пані. Не думав він, що сповниться вона так швидко й легко. Приписав це своєму розумові та короткозорості Довбуша.
"Холоп! — думав собі. — Хіба він уміє читати в душі?"
Підбадьорений надзвичайною удачею, Блоха став пильно виконувати свої обов'язки. З перших днів поводився з княгинею надзвичайно суворо, ніби помщаю-чись за зневагу, що її зазнавав у замку. Не дозволяв княгині Єві самій виходити на її щоденні прогулянки, не дозволяв наближатись до неї опришкам, що не раз до цього розважали молоду жінку, навіть самому Юринзі не давав довго засиджуватись, коли той приходив з молоком та харчами з полонини.
Суворість Блохи гнітюче вплинула на княгиню Єву. Почала частіше плакати, поволі надумала навіть смерть собі заподіяти. Перелякана Анничка бігала скаржитись на Блоху до Довбуша, і той мусив угамовувати нового вартівника. Так поволі всі підозріння від Блохи одпали, а добившись цього, хитрий лакей почав свою справжню роботу, задля якої його сюди й було прислано.
Лишившись одного разу на самоті з княгинею, він признався їй, для чого те все затіяв. Звичайно, він перебільшив свою роль, виставляючи себе головним рятівником. Але вона все одно слухала його зі сльозами вдячності.
— Так не забули за мене? Турбуються? Чому ж так довго не визволяють? — питала, гладячи по плечу вірного слугу.
Блоха сказав, що не можуть стягнути податків з холопства, яке нахабніє з кожним днем, чуючи за собою опришків, А грошей треба на придбання нової зброї, бо Довбуш цілком роззброїв палацове військо.