Без найменших перешкод, непомічені, пройшли опришки до колишньої стодоли. Звідти чувся п'яний спів і вигуки — видно, жовніри вечеряли й пили за здоров'я свого пана. Долинали вівати на його честь. Перед касарнею стояв на варті жовнір. Та його цікавило, видно, більше те, що діялося в касарні, ніж у дворі, бо стояв, обернувшись лицем до дверей і пильно прислухаючись до розмов та пісень всередині. Заздрив тим, що там сиділи, і не міг дочекатися, коли його змінять. Одначе швидше, ніж він сподівався, звільнив його від вартування Крига. Налетів іззаду, мов орел, сильним ударом кулака по голові повалив на землю і, забравши рушницю, кинув труп, мов обмолочений сніп, під стіну. Палій тим часом швидко причинив двері касарні й засунув їх знадвору. Цього й не помітили ті, що були всередині. На місце мертвого жовніра став Палій з його ж рушницею.
А Довбуш, Мир і Крига мчали вже за ковалем Шульцом до порохівні. Там теж стояв вартовий. Забачивши людей, він окликнув їх. Однак не встиг і опам'ятатись, як вони насіли на нього з трьох сторін і Мир топірцем розколов йому череп. Опришки кинулись до дверей. У траві недалечко від порохівні був заздалегідь схований для них залізний ломик. Про це потурбував учора Шульц. Поруч не випадково стояли два вози, що він їх якраз учора закінчив кувати, а на возах лежала збруя кінська, котру чомусь конюхи "забули" сховати. Тут же паслися спутані коні. На свист Довбуша прибігло ще три опришки. Швидко запрягли коні, а за той час решта опришків повиносили й поскладали на вози рушниці й бойові припаси. Тривала вся ця робота кілька хвилин. Коли усе було готове — Довбуш свиснув коротко тричі. В одну мить з'явилось три трійки опришків. Тих, що досі вантажили на вози зброю, він послав на підтримку Палієві під касарню, а дев'ятьом хлопцям, на чолі з Миром, доручив доставити зброю в гори. Сам він з рештою опришків мав догнати їх в умовленому місці.
Вози рушили й покотили до воріт біля кузні, а Довбуш з Кригою кинулися до замку, де в кущах нечутно чатували основні сили загону. Лежали за кількадесят кроків від входу. Командували тут Пугач і Оршан.
Довбуш поспішав. Боявся, щоб замкнені жовніри не зняли крику. Правда, Палій мав пригрозити їм, що підпалить стодолу, якщо кричатимуть. Але Довбуша турбувала ще й відірваність тих чотирьох опришків від решти загону. Отже, він поспішав.
Добігши до замку, різко, протяжно свиснув, і хлопці його сипонули з заростів, мов полум'я.
Повторивши найголовніші накази й нагадавши кожній групі її обов'язки, Довбуш повів їх бігцем до головного входу. Десять опришків залишив для оборони тилу.
Придвірну варту змели, мов повінь тріску, і за якусь хвилину Довбуш сгояв уже на порозі весільної їдальні. Був одягнений, як на гуцульське весілля: у червоні гачі, обмотані внизу сірими вовняними онучами, у жовті постоли, білу сорочку, вишивану на грудях та на рукавах, і киптар, кольоровим сап'яном мережаний. За широким, бляхованим золотом чересом1 зі срібними клямрами стирчали пістолі й чудової роботи ніж, через плече навхрест — торба й дорогі порошниці, на голові — крисаня з павиними перами, а в руках — топі-рець з німецької сталі. Стояв у дверях, мов статуя. В очах були гордість і відвага. Уся постать немов стру
Ч е р е с — широкий пояс.
меніла красою і впевненістю. Озирнув усіх бистро і кинув повільно переляканому до смерті панству звичайне гуцульське привітання:
— Єк си маєте, панцтво? Ци дужі?
Нічого в цих словах не було страшного, але всі — господарі й гості — німо дивились на нього, як на страшне видіння.
— Що ж ви мене коло порога держите, до столу не просите? —— спитав він, вже іронічно посміхаючись.— Коли мене не хочете, то хоч би-сте погостили моїх легінів! Не хочете і їх? Тоді ми, май, самі погости-мось.
Він зробив крок убік, і до зали, мов спінений гірський потік, ринули опришки. Вмить оточили весільний стіл. Крига став на дверях, щоб ніхто не важився втекти.
В залі все ще панувала мовчанка, переривана лише схлипуванням якоїсь жінки. Зголоднілі за день опришки дивились жадібно на багатий стіл, одначе слухняно чекали знаку від Довбуша.
— А їм тут добре си діє, пане вотомане,— не витримав старий Пугач.
— Ає, весіллє що си називає,— відповів знехотя Довбуш.— А хто туту си з вас женит? — звернувся він до набундюченого князя Сангушка.— Ци не ви, дідочку?
Йому хотілося подратувати зарозумілого магната. Князь Сангушко мовчав, тільки почервонів до самих брів. А на нього згори поглядали усміхнені опришки.
Тоді, щоб порятувати свій шляхетський гонор, встав князь Яблоновський. Примруживши очі, спитав Довбуша, чого йому тут треба?
Довбуш усміхнувся.
— Ти дуже вострий,— сказав він.— Мабуть, то ти молодий? Добре. Коли молодий, то, значить, і ґазда в цій хаті. Поговоримо з тобою. Але слухай так, щоб жодного нумера не пропустив з мого говорения, бо такого говорения ти ще не чув.
Князь Яблоновський стояв мовчки.
— Твої предки,— казав далі Довбуш,— немало на-панувалися, немало познущались твої слуги з кріпаків, немало сліз випустили твої гайдуки з бідного народу. Ти, певно, чув, як твій лакей Псович катував недавно мого старого батька? Чув? Ти рівно йдеш слідами своїх предків, на крок убік не схибиш. Але дорога твоя вже ввірвалась. Чуєш? Сьогодні увірвалась. Ти забув, що є на світі я. І тепер має все змінитись. Я прийшов рівняти світ!
Він замовк. Ніхто не ворохнувся, не порушив тиші. У тім "я" всі почули якусь велику, грізну силу. Наче за тим "я" стояла вся гуцульська біднота.
Та ось князь Сангушко скочив раптом з крісла.
— Ти збожеволів! — гукнув несамовито.— Ти розумієш, що говориш? Ти повстаєш проти бога!
Довбуш глянув на нього зневажливо через плече і усміхнувся.
— Проти пана, князю, проти пана. Ти не дочув. З богом я собі не заходжу, бо його не бачив. Але він, май, ліпший за пана, а за тебе то й поготів. Це раз. А друге — до тебе не п'ють, то й не витягай шиї. А третє, Пугачу, ти там ближче стоїш, дай-но йому понюхати бартку, щоб дуже не кричав.
Пугач підсунув під самий ніс князеві гостру, блискучу сокиру. Князь Сангушко зблід, замовк і сів... А Довбуш вів далі мову до господаря: