Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям казав: "Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів"; некрасівцям же на їхні скарги відповідав: "Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі в султана іншої землі".
Лютість запорожців під час війни ще збільшилась після того, коли донці, піймавши одного із найзавзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так пливти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована.
Два роки тривала війна запорожців із некрасівцями, і врешті 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через якийсь час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.
ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ
В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойовані ними землі, певних відомостей нема; старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадаський лиман, річкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березі Дунаю між Тульчою й Ісакчою; другі проводили її од міста Преславу на Георгіївському гирлі Дунаю до Разіна, і треті — від Кам'яного лимана, біля того ж гирла Дунаю, і теж — до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів святого Георгія до Чорного моря. Опріч того козаки хоч і перейшли всім кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали рибальських заводів у Вилкові та Катирлезі, маючи там свої військові паланки.
У Верхньому Дунавці запорожці впорядкували Січ, цілком подібну до останньої, на. Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі від поля лежали окопи завдовжки в дві верстви, їх копали ще в давні часи італійці, потім поновлювали некрасівці й, нарешті, підправляли запорожці. З півдня й зі сходу Січ захищалась річкою Дунавцем, із сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та військових байдаків, на Дунавці, знову-таки, так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.
Треба гадати, що отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а зі старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 років, яка відмежувала Покровську Січ од Задунайської, вся старшина тут була із старих запорожців, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий лад. Тільки й одміни було в Дунавці проти Січі на Підпільній, що шинок стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега у самій Січі.
Січове життя за Дунаєм мало в чому відрізнялося од життя на Дніпрі. Так само не допускалося жіноцтво; всі сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили на хутори та слободи. Неподалік Січі, на північ, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили в Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Преславі, Тульчі й подекуди окремими хуторами; на острові ж святого Георгія лежало велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки в Івончі, Горгові та Катирлезі.
Військова рада та вибори військової старшини відбувалися щороку, а коли саме — кажуть не однаково: добродій Скальковський в історії Нової Січі твердив, що, як і на Дніпрі, старшину за Дунаєм обирали на Новий рік, а добродій Кондратович із народних переказів передає, що те проводили на Покрову, в день престольного свята в Січовій церкві.
Так само, як і два століття тому, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби в церкві, на Січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. Там військова старшина складала свої клейноди й по тому козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років підряд; наприклад, відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали з кошевства навіть серез строку, як, скажімо, року 1816-го змінили чотирьох кошових.
В останні роки існування Січі права брати участь в обранні старшини почали домагатися одружені козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, своєю волею, скасував Запорозьке Задунайське Військо.
Зберігся за Дунаєм і звичай, що старі, поважні козаки кінчали своє життя в монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було такого монастиря, як Самарський; із Задунайської Січі запорожцям доводилось іти "спасатись" або на "Святу Гору" (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-своєму Мирнопояном.
Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кінноти за Дунаєм козаки мали небагато, певне, через те, що після згону з Буджака, під час російсько-турецької війни 1787 — 1801 років, вони більше, як 15 років, не володіли степом. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунів.
Під час війни військом керували наказні отамани, обрані тими ж козаками, що вирушали в похід. Як і за часів Нової Січі із запорожцями була своя церква й священик.
Войовничий хист козаків за Дунаєм занепав. Це так і мало бути, бо зникла та провідна мета, яка породила на світ Військо Запорозьке — боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, які вже нічим не зачіпали Україну, а за бусурманів проти християн, і така суперечність не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад бойового хисту в задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, таку полегкість мали тільки ті запорожці, які вже побували на війні.
Старі дніпровські козаки після переходу Січі на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом із старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї; нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки, як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.