Хоч усі народні перекази й пісні сходяться на тому, що запорожцям добре було "під турком жити", а проте кожен козак виховував у серці надію повернутися на "тихі води, на ясні зорі", як зазначав народ у пісні:
Летів орел понад морем та й став голосити:
"Ой, як тяжко козакові на чужині жити!"
Летів орел понад морем та, летівши, крикнув:
"Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув".
І от ще перед початком війни декотрі запорожці почали переходити на російську сторону, а коли генерал Міхельсон наблизився до Ізмаїла, то двоє старшин Задунайського Запорозького Війська — Іван Губа та Хома Бучинський, прибули туди з товаришами на кількох байдаках і просили ласки російського генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дідів, що ще тридцять років тому не стерпіли неправди, не захотіли втратити козацької волі й пересилилися разом із найзавзятішим товариством на Дунай. Тепер старі їхні кістки просилися в рідну землю, воля ж через старість була вже їм не потрібна, і вони вирішили клопотатися перед російським урядом, щоб їх узяв під свою ласку й пустив на Україну доживати свого віку.
На перший час із тих запорожців, що перейшли з Губою, і з тих, що перекинулися на руську сторону окремо від них, уряд склав окреме військо. Всіх їх набралося на Буджаку біля п'яти сот, і на раді вони обрали Івана Губу своїм отаманом, Бучинського — суддею, Романа Циганка, Печеного та Ломаку — осавулами, а Олексу Сокола — військовим писарем. Запорозькі втікачі, незважаючи на свою незначну кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було зватись "Усть-Дунайським Військом", проте невідомо, з яких причин те військо проіснувало недовго; іще навіть не скінчилася турецька війна, як воно було скасоване, їхні клейноди відвезли в Катеринодар. Частина старшини й козаків Усть-Дунайського або Буджацького війська перейшла теж на Чорномор'я; друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в озеро Сосик в урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тієї ж назви.
Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморці тікали на Дунай, задунайські запорожці переходили на російську сторону? Ми гадаємо, що не знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила на друге, доки один за одним не поскладала своїх кісток, де кому бог дав.
Після закінчення війни, року 1811-го, в Румунії робили перепис народу, бо там набралося дуже багато всіляких забіглих душ, і найбільше — з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку чинили комісари російські, турецькі й молдавські, і тоді російські підданці, щоб не дістатися знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону й висилали за Дунай, через що кількість задунайських запорожців одразу збільшилась.
ВІЙНА ЗАПОРОЖЦІВ ІЗ НЕКРАСІВЦЯМИ
Відчувши в собі силу завдяки ще переходу старих січовиків із Цісарщини, запорожці вирішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на їхньому місці. Вимога запорожців щодо дунайських гирл і Дунавця зі степовими околицями цілком зрозуміла. Перш за все там були найкращі води для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; по-друге, туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, козаки не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776-го подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців вони не змогли ними скористатися.
Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман року 1811-го рушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Тут уже не змагались, а відступили до головного свого місла Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.
Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і, нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всім кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози скували Дунай кригою.
Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на його усті в Катирлезі. Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунайцем і з півдня — лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого.
Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкиданих од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізували всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці; ті ж не хотіли залишати свого давнього гнізда, й через те змагання мало скінчитись лише смертю слабшого.